13. Переслідування і "діловий" партнер.

Я переходжу з одного магазину в інший, міряю різні речі, простіше кажучи, намагаюся згаяти час. Чомусь не хочеться нічого купувати, а ще діють на нерви продавці, які бачать, що в мене є гроші, тому навперебій намагаються змусити мене щось таки придбати. 

Тому я вирішую сісти посидіти за столиком у кав’ярні, чекаючи, поки Ден подзвонить і скаже, що можна виходити. Замовляю каву і десерт, і тут раптом мій погляд падає за столик в кутку. Там сидить чоловік в чорних окулярах, якось підозріло виглядають сонцезахисні окуляри восени, та ще й в приміщенні… Можливо через це я його запам’ятала, я точно його бачила в тому ж магазині, з якого тільки що вийшла…

Невже він стежить за мною? Чомусь мені стає не по собі, хоча я заспокоюю себе, що це тільки збіг. Але Дена немає поруч, а без нього я не можу почуватися впевнено. Мені весь час здається, що той чоловік в кутку дивиться на мене, хоча через ті дурні окуляри я не можу точно сказати, чи це так. 

До того ж, пара відвідувачів, які сиділи за сусіднім столиком, виходять, офіціантка теж десь ховається у підсобку, і ми залишаємося в кав’ярні тільки удвох. 

Я дістаю телефон і набираю номер  Дена.

 — Алло, ти скоро? — запитую його. 

— Так, я вже виїхав, — відповідає він. — Хвилин десять-пʼятнадцять. У тебе все добре? 

— Так, — кажу я голосно, щоб той чоловік чув. — Сиджу в кав’ярні в торгівельному центрі. Не буду нікуди виходити, як приїдеш, то подзвони.

— Я зайду і заберу тебе, — каже Ден, видно, почувши, що мій голос звучить дещо стурбовано. 

 — Добре, домовились, заходь, я чекатиму тут, — кажу я ще голосніше. 

Бачу, що той чоловік раптом підводиться з-за столика і виходить з кав’ярні, залишивши на столі гроші. Я встигаю вхопити телефон і сфотографувати його, хоч і сумніваюся, що це щось дасть, навряд чи ми вияснимо, хто він… Але раптом буде якась зачіпка? Ніколи не варто  зневажати дрібниці, в цьому я вже добре переконалась…

***

Ден і справді з’являється через п’ятнадцять хвилин. Коли він заходить до кав’ярні, я махаю йому рукою і бачу, що на його обличчі читається радість. Мабуть, він все ж хвилювався за мене…

— Що там, вдалося щось вияснити? — запитую, коли він підходить до мене і сідає за столик. 

— Так, вдалося, — він усміхається. — Друкували цей документ буквально пару днів тому. А підпис старий. Певно, це дійсно твій підпис. Але ти його поставила або на порожньому аркуші, або на аркуші зі зникаючими чорнилами, такі є навіть для принтерів.

— Нічого собі, я думала, таке буває лише в шпигунських фільмах, — дивується вона. — Отже цієї угоди я насправді не підписувала? 

— Так, — киває Ден. — Якби було навпаки, якби друк був раніше, навіть набагато раніше, то ми б нічого не могли довести. А так цей документ можна оскаржити. Хоча, знаючи твого брата, це буде не так просто. Зараз нам важливо, щоб він не запідозрив, що ми щось робимо в цьому напрямку. 

— Ну що ж, принаймні, тепер я знаю, що можу добиватися свого, бо якби я справді якось по своїй неуважності підписала ту угоду, не прочитавши, мабуть, нічого б не залишалося, крім чекати, поки мені виповниться двадцять п’ять…

— Але тепер треба бути особливо обережними, Ліно, — він зазирає мені в очі. — Прошу тебе, не ризикуй з Марком. Будь більш-менш слухняною. Нам треба подумати, як діяти далі. 

— До речі, за мною тут ходив якийсь підозрілий чоловік у темних окулярах, — згадую я. 

— Чоловік? Як він виглядав? — Ден, схоже, насторожується від моїх слів. — Ти встигла щось запамʼятати?

— На вигляд йому років п’ятдесят чи близько того, одягнений досить скромно, волосся темне з сивиною, обличчя було важко роздивитися через ті великі окуляри. Ось я його сфотографувала, але він уже йшов, тож тут хіба одяг і зачіску можна роздивитися, — я простягую йому телефон. 

Ден бере мій телефон до рук і уважно роздивляється фото. 

— Ліно, будь обережна, я прошу тебе. В будь-яких підозрілих ситуаціях завжди залишайся в людному місці, як зробила сьогодні, добре? І одразу дзвони мені, — він зазирає мені в очі.

— Добре, я буду обережна, — усміхаюсь я, дивлячись йому в очі. Мені дуже приємно, що він так турбується через мене. 

Раптом мій телефон видає короткий сигнал, який сповіщає про вхідне повідомлення. 

 — Вибач, я тільки погляну, хто це, — кажу я.

— Так, авжеж, — киває Ден. 

Відкриваю месенджер, і бачу, що мені пише Олександр. 

Згадую про те, що обіцяла братові дати йому шанс.

“Що ж, — думаю я, — потрібно підіграти, щоб Марк заспокоївся і не намагався ще когось мені підшукати”.

"Привіт, Ліно. Я хотів би запросити тебе сьогодні ввечері до ресторану, знаю одне дуже класне місце, обіцяю, тобі сподобається! Що скажеш?"

ДЕН

Я постійно поруч і знаю, що Ліні практично ніколи ніхто не пише. У Ліни немає подружок чи надокучливих родичок, тож це повідомлення мене аж інтригує. З нею зазвичай звʼязується тільки брат, але він не пише повідомлення.

— І що там? — запитую я буденним тоном, ніби мимохіть.