7. Це просто капець.

ДЕН

Я дивлюсь на неї і розумію, що це просто капець. Вона мені подобається, з кожним днем я все чіткіше це усвідомлюю. Треба завʼязувати зі зближенням, бо до добра це точно не доведе.

— Може, мені все ж не треба того одягу? — питаю з сумнівом.

— Ну, ти ж не хочеш, щоб на тебе всі там витріщалися? Є певний дрес-код, коли твій одяг йому відповідатиме, нікому не буде до тебе діла, і ти зможеш спокійно розвідати обстановку… Може заодно подивишся, чи мій брат не спілкується з кимось цікавим…

— Твій брат знає мене в обличчя, думаєш, він не зрозуміє, що я пасу його? Ну хоча я можу лишатись на відстані, і якщо ти будеш недалеко від нього, то я буду ніби як "вести" тебе, а не його, — припускаю я. 

— Так, я йому скажу ніби між іншим, що попросила стежити за мною, аби не сталося чогось непередбачуваного… А там уже як вийде.

— Добре, — я киваю. — А щодо одягу, я в тому не розбираюсь. Обирай сама.

Вона йде до стійок, де висить на вішаках чоловічий одяг, і приносить мені кілька костюмів.

— Ось, приміряй, який сподобається — той і візьмемо, або можна і всі. 

— Нащо мені всі, я в такому хіба що з тобою буду ходити, сподіваюсь, ти не зібралась ходити на подібні зустрічі щодня? — перепитую я.

 — Ну щодня не щодня, а за потреби доведеться ходити, — усміхається вона. — Може, ще якусь даму серця тобі підшукаємо…

— І тоді вже не треба буде пахати охоронцем, стану справжнім альфонсом, чи ким? — я теж усміхаюсь. 

Вона дивиться на мене, ледь-ледь примруживши очі:

 — Боюся, альфонса з тебе не вийде, тому доведеться все ж пахати… Чи тобі не подобається працювати на мене? 

— Та нормально ніби, — я знизую плечима. 

Є, правда, одна проблема, але про неї я тобі не скажу. 

— Чудово, — вона киває на кабінку. — Тоді прошу до примірочної. 

Я киваю, заходжу до примірочної і перевдягаюсь в перший-ліпший костюм. Дивлюсь на себе в дзеркало. Ну правду кажуть, одяг робить людину зовсім іншою. 

— Все одно це не мій стиль, — кажу, відсуваючи фіранку на примірочній і виходячи до Ліни. 

— О, ти круто виглядаєш, — каже вона з непідробним захопленням. — Схожий на Джеймса Бонда!

— Ну, значить, далі не буду міряти, візьмемо цей, я з зарплатні тоді його куплю, на карті вже якраз є аванс,  — відповідаю я. 

 — Приміряй і решту, я заплачу за них, — каже Ліна. — І взуття ще треба!

Я спочатку хочу з нею посперечатись, але потім думаю: "Все ж, це дійсно для роботи. І мені не має бути соромно перед нею. Вона — мій роботодавець, і якщо їй треба, щоб я був в костюмі — хай купує."

Але незважаючи на ці думки мені все одно некомфортно. 

Я міряю і наступні костюми, Ліна відбирає ще два, приносить мені ще й туфлі, запонки, ремінь. 

Нарешті це все закінчується і ми виходимо до машини.

— Думаю, третій костюм точно був зайвим, — все ж кажу я, коли кладу всі наші пакети в багажник.

— То буде для побачень, — сміється вона. 

— У мене побачення тільки з роботою, — я теж усміхаюсь. 

— Мій брат говорить, що без дівчат робота не в радість, — вона знизує плечима. — Каже, що всім чоловікам потрібен секс.

— А жінкам він хіба не потрібен? — запитую я. — Ніби ж участь приймають двоє, — я усміхаюсь.

— Мабуть, потрібен, — вона раптом червоніє. — Так, щось в нас розмова пішла кудись не туди. Давай краще обговоримо деталі того прийому…

— Про секс ти сама заговорила, і про побачення теж, — я відкриваю перед нею дверцята машини. — Але авжеж давай поговоримо про прийом…

***

Коли ми приїжджаємо додому, я знов допомагаю їй вилізти з машини. Це стає нашим ритуалом, навіть якщо Ліна не на шпильках. І цей момент — єдина можливість доторкнутись до неї ніби як без приводу. 

— О, я зовсім забула, — каже вона. — Про ті папери, як їх передати краще?

— Хай він спочатку тобі їх віддасть, — кажу я. — Поки що в мене таке враження, що він сподівається, що ти про це просто забудеш. Ти ж вже казала йому про юриста? Чи що ти там йому казала… То просто забереш їх і ніби як поїдеш до юриста завтра. Ну і ми дійсно поїдемо.

— А якщо він не привезе їх? Що тоді робити? 

— Я взагалі думаю, що вони весь час були вдома, — відповідаю я їй. — Просто він думав, як краще все провернути. Ну і тягнув кота за хвіст, сподівався, що ти перегориш. Якщо він не дасть тобі нічого, то можна буде спробувати перевірити його сейф і зняти копії. 

 — Я пробувала відчинити його сейф, — каже вона. — Але він змінив код, раніше я його знала, але тепер той не дійсний. 

— Даси мені фото того сейфа, точніше, самого замка, я подивлюсь, що можна зробити, — говорю я.

Моя рука все ще лежить у Ліни на талії, і я не поспішаю її відпускати. Хоча, це погана ідея… З іншого боку, тут, саме в цьому місці, камер нема, нас не видно. А таких сліпих зон на території не так багато…