5. Це неправильно, я не планував подібного.

Я слідкував за Евеліною і тому знав, що вона поговорила з братом, я бачив, що той вийшов з будинку в не надто хорошому настрої. 

Зараз я сиджу і чекаю на неї в машині, мені дуже цікаво, що саме відбулось між ними. 

Евеліна виходить з будинку, підходить до машини, сідає на переднє сидіння і дивиться на мене. 

— Треба поговорити, але так, щоб нас ніхто… — на цих словах я прикладаю палець до її губ.

— Поїхали, — я кручу пальцем в повітрі, натякаючи, що тут краще нічого не говорити навіть тему того, про що вона хоче поговорити.

— Добре, — киває вона.

Я теж киваю, заводжу машину, їду до воріт з маєтку. Відмикаю їх дистанційним пультом, виїжджаю з двору, а потім рушаю в сторону центру. 

Їдемо в тиші, аж поки я не зупиняюсь на одній з не дуже примітних вуличок прямо біля невеличкої забігайлівки.

Киваю головою на двері і виходжу з машини, обходжу її і відчиняю дверцята перед Евеліною.

— Дякую, — каже вона. — Зайдемо туди? 

— Так, — відповідаю я. 

Зачиняю машину і ми йдемо до кафешки.

Заходимо всередину, я одразу помічаю столик в кутку. Людей тут практично нема. Офіціантка одразу ж підбігає до нас, ми замовляємо каву, а коли офіціантка йде, я вмикаю в кишені телефон на режим запису голосу і питаю Евеліну:

— Ну що ж, тепер розказуй.

— Я говорила з братом… — вона замовкає, ніби підбираючи слова. — Ну, про ті акції…

— Судячи з вашого вигляду, розмова була не надто продуктивною? — запитую я, зазираючи їй в очі. 

— На жаль, так… Він сказав, що не може мені віддати мою частку, бо я у вісімнадцять років підписала угоду, за якою віддаю всі свої акції йому в користування на п’ять років.

— І вам ще нема двадцяти трьох, правильно? — здогадуюсь я. 

— Так, мені тільки недавно виповнилося двадцять два, — зітхає вона. — А коли я попросила показати ту угоду, він почав викручуватися, що вона в нього на роботі… Але я зовсім не пам’ятаю, чи підписувала її чи ні…

— Він так швидко вибіг з будинку, що я думаю, що не все в нього так гладко і схоплено, як він намагався вам показати. Він з тих людей, що все контролюють, але сьогодні я бачив, що він був розгублений, — відповідаю я. — Значить, щось з тими документами нечисто. 

— Ну, то я його налякала, — вона усміхається. — Сказала, що покажу ту угоду своєму адвокату.

— Вам треба бути трохи обережнішою. Ваш брат — непроста людина.

Я спочатку хочу сказати, що він небезпечний. Але все ж вона його сестра, і навряд він зробить їй щось дійсно погане. Та й лякати Ліну не хочеться. Вона якось підкупає мене своєю щирістю. 

— Ну, я його добре знаю, — каже вона. — Він, звичайно, не ангел, але й не бандит якийсь. Не стане ж він мені шкодити через ті акції? Скоріше, придумає якусь хитрість, щоб я чекала цей рік, а сам буде думати, що за рік я вже й забуду про свої примхи. От хоче мене видати заміж увесь час, і сватає за якихось багатих мужиків, певно, хоче перекинути відповідальність за мене на когось іншого..

— А ви не хочете заміж? — не знаю, чому питаю це. Мені в принципі все одно, Ліна не має цікавити мене, вона дурна і надто наївна. Однак щось змушує мене питати подібне.

— Я не хочу, щоб хтось вирішував за мене, як мені планувати своє особисте життя, — хмуриться вона. — Якщо я й вийду заміж, то тоді, коли сама захочу, і за того, за кого захочу…

— Ну, напевно, це правильне рішення, — погоджуюсь я. — Я дивуюсь, як це він вас до сих пір так і не засватав. Певно в цьому він дійсно бачить рішення, як залишити акції собі. Але що ви будете робити тепер?

— Завтра треба буде йти на той прийом, — вона зітхає.

— Що за прийом? — цікавлюсь я.

— Проводить цей прийом якийсь політик, а якраз за його сина мене сватає брат, — вона явно перекривляє Марка: — “Він неабиякий красень, а ще має дві вищі освіти…” Ну і певно купу грошиків, хоча про гроші брат промовчав…

— З одного боку люди вашого кола частіше за все дійсно одружуються з кимось "під стать",  — я дивлюсь на неї. — Та й навряд ви б самі почували себе комфортно з людиною, яка не живе так, як ви. 

 — Я взагалі зараз цим не переймаюся, — каже вона трохи роздратовано. — Взагалі я хотіла про інше поговорити… Ну раз уже почала про прийом, то може ти теж підеш зі мною? 

— Думаю, я там буду не надто доречним. Не знаю, чи пускають туди охоронців, це раз. Друге, навряд в мене є підходящий одяг, щоб не виділятись з натовпу, — відповідаю я. 

— Ну я спитаю у брата, що він скаже… А одяг це не проблема, його завжди можна купити.

— Думаю, він буде проти, — я усміхаюсь. — Якщо я буду біля вас, це може не сподобатись потенційному кавалеру. Ну, авжеж, я можу слідкувати за вами на відстані. 

— Ну звісно, на відстані, — каже вона. — Але мені було б спокійніше, якби знати, що ти дивишся, чи все в порядку… А і ще, чи немає в тебе знайомих юристів, яким можна було б довіряти? Бо брат пообіцяв принести ту угоду, я хочу перевірити, чи вона справжня і чи укладена за всіма правилами, бо сама в тому не розбираюсь…