4. Забрати акції.

Його слова змушують мене замислитися над тим, що я дійсно можу забрати свою частку акцій у брата і розпорядитися ними на власний розсуд. Чим довше я про це думаю, поки ми їдемо додому, тим більше переконую себе, що маю обговорити це питання негайно. 

Коли ми під’їжджаємо до будинку, я повертаюся до Дениса і кажу: 

 — Хай ключі від машини будуть у тебе, якщо мені буде потрібно кудись поїхати, я тебе наберу. 

— Добре, — киває він. — Памʼятайте, що без мене вам не бажано виходити з будинку. Раз вже ви мене найняли, я маю супроводжувати вас кожного разу, коли ви їдете з будинку. 

 — Так, я маю хорошу пам’ять, — мене вже починає дратувати, що він постійно мене повчає.  — Поставиш машину в гараж і можеш відпочивати, сьогодні я вже нікуди не збираюсь…

— Добре, — каже Ден. — В будь-якому разі, я буду жити в будинку для прислуги, тож якщо у вас зміняться плани, можете дзвонити.

На ці його слова я киваю і вже збираюся виходити з машини, але він несподівано додає ще дещо:

— Будьте обережні. З тією справою, що ми обговорювали.

— Думаєш, мені щось загрожує? — здивовано повертаюсь до нього я. 

— Ні, але краще не будьте надто наполегливі, — він дістає мобільний і далі продовжує писати в нотатках так, щоб я бачила:

"Якщо захочете говорити з братом на цю тему, не тисніть, прощупайте грунт. А якщо захочете щось зробити з сейфом, то вам тим паче треба бути дуже обережною і підібрати правильний час. До речі, по кімнатах є камери, але їх неважко відключити на півгодини, якщо буде треба, з цим можу допомогти," — пише він і простягає мені свій мобільний, щоб я це все ще раз прочитала і може навіть відповіла.

Я не  пишу нічого, тільки кажу, повертаючи йому телефон:

 — Добре, я буду мати це на увазі. 

А потім виходжу з авто і йду до будинку. 

***

Брат повертається з роботи практично одночасно зі мною. У нас зберігається сімейна традиція не запізнюватися до вечері, тому він завжди приходить в один і той же час, за винятком хіба що тих днів, коли буває у відрядженнях. Якщо йому треба поїхати на якусь зустріч увечері, то все одно після роботи він заїжджає додому. 

Коли наша домробітниця накриває на стіл і виходить, залишивши нас самих, я вирішую,  що це слушний час “промацати грунт”, як висловився Денис. 

— Як минув твій день? — запитую я в Марка лагідним голосом. 

— Непогано, — відповідає він. — Думаю про купівлю нового приміщення в центрі, ще один клуб зайвим не буде, у нас постійні черги, не всі бажаючі можуть зайти в ті заклади, які вже є. 

— Це добре, — киваю я. 

— До речі, нас запросили на прийом до однієї поважної людини, з якою я тільки-тільки налагодив контакт. Це бізнесмен і політик, в нього син якраз на пару років старший за тебе, — Марк дивиться на мене. — Це дуже вигідна партія, було б добре, якби ти йому сподобалась.

— Продовжуєш виступати в ролі свахи? — я трохи насуплююсь. Мене дратує його пранення чимскоріше випхати мене заміж. 

— Буквально на днях ти не була так негативно налаштована на подібне і погоджувалась, що було б добре, якби хтось піклувався про тебе, Ліно, — він зазирає мені в очі. — Я ж бажаю тобі добра, хочу, щоб ти була щаслива. А заміж треба виходити в розквіті краси. Зараз в тебе якраз такий період. Але тобі вже двадцять пʼять, не думай, що цей період буде вічним.

— Думаєш, що після двадцяти п’яти я вже буду старою дівою? — усміхаюсь я.

— Ні, — він хитає головою. — Але ж перед весіллям треба позустрічатись, дізнатись  більше одне про одного. В двадцять пʼять вже час познайомитись з кимось гідним.

— А якщо я вирішила взагалі не виходити заміж? — запитую я з викликом. 

— Ліно, мила, щось я не розумію, до чого ти хилиш… — він зазирає мені в очі. — Я обіцяв батькам, що попіклуюсь про твоє майбутнє. Але ти така дівчина… Сама знаєш. Тобі потрібен хтось, хто буде піклуватись про тебе і забезпечувати всім необхідним. Та й хіба ти сама не хочеш родину, весілля як у якоїсь там зірки? Раніше ти могла годинами планувати весілля і все таке, що змінилось?

— Я хочу сама розпоряджатися своїм життям, а не випрошувати гроші в чоловіка, — кажу я, дивлячись йому в очі. — Зрештою, зараз двадцять перше сторіччя, а ти своїми поглядами, схоже, застряг десь у дев’ятнадцятому…

— Повір, тобі самій буде краще за надійним партнером. І взагалі шлюби за розрахунком — найнадійніші, Ліно. А кохання, якщо навіть і є, то триває пару років, це науково доведено, — він зітхає. 

 — Мабуть, тому ти в свої тридцять п’ять досі не одружений, — пирхаю я. 

— Так, нема гідної партнерки, — погодився брат. — А ділити своє майно аби з ким я не збираюсь. Зі спадкоємцями-чоловіками в цьому плані набагато легше, тобі буде легше підібрати гідного. Прошу, хоча б придивись до сина цього політика. Кажуть, він красень, має дві освіти, допомагає батькові. 

 — Тобі треба відкривати не новий клуб, а шлюбне агентство, — кажу я. — До речі, я б хотіла забрати свою частку акцій і відкрити власний бізнес. Як ти на це дивишся?