2. Руку подати, чи так залізете? План під загрозою.

Коли вже на наступний день мене викликає той, до кого я планував підбиратись місяцями, я навіть не знаю, чи варто мені радіти, чи навпаки насторожитись. Навряд він знайомиться з усіма новими охоронцями і тим паче зве їх до себе в маєток. 

А що як його слідопити розкопали мою реальну біографію і він знає, що я — коп? Ні, тоді б мене зустріли в якомусь темному провулку чи щось подібне. 

Біля маєтку мене зустрічає один з охоронців, каже, що на мене вже чекають, і проводить мене на територію. До самого будинку доводиться їхати на маленькій машинці, так, цей гад ще той багатій… 

Коли ми виходимо з машини, то йдемо прямо до головного входу. Двері навіть не зачинені. 

Ми заходимо всередину і одразу ж зустрічаємось із Марком Щирим. Кляте прізвище йому зовсім не личить. 

— О, ти вже тут, добре, — мій ворог і моя ціль, Марк особистою персоною, роздивляється мене з ніг до голови. — Ти сподобався моїй сестрі. Будеш її водієм і охоронцем.

— Добре, — киваю, не ставлячи зайвих питань.

— Будеш ночувати в будинку прислуги, ну і вдень всюди слідувати за Евеліною, щоб з нею все було добре. За її безпеку відповідатимеш головою, — він уважно дивиться мені в очі. — Зарплатня буде дуже висока. Влаштовує. 

— Так, мене все влаштовує, — я знов киваю.

Цієї миті відчиняються двері, і до кімнати заходить дівчина. Я дивлюся на неї, і впізнаю в ній ту саму вчорашню білявку з клубу. 

Вона теж дивиться на мене:

— О, ти вже тут! Якраз вчасно, бо мені треба їхати до салону. 

Я ледь стримуюсь, щоб не закотити очі. Точно, вона ж одна з цих барбі… 

— Добрий ранок, — вітаюся я з нею. — Як скажете. 

— Марку, ти поповнив мені рахунок? —  вона переводить погляд на брата. 

— Я ж тільки два дні тому тобі скидав сотку, — він зітхає. 

"Сотку? Напевно, тисяч?" — думаю я, але мовчу.

— Ну, я трохи обновила свій гардероб, то лишилося дуже мало,  а я не люблю, щоб у мене було мало грошей. Бо ще не вистачало оплачувати салон в кредит, скажуть, що в мене скупий братик…

— Скоріше, скажуть про папіка, — усміхається Марк. 

Я все ж не можу абсолютно повністю приховати усмішку.

— Ага, ти спиш і мрієш, сплавити мене якомусь папіку, щоб він сплачував мої рахунки, — вона усміхається. — Але в твоєму бізнесі половина моя, тому не дочекаєшся…

— Нормально бажати сестрі щастя, — Марк знизує плечима. — А бізнес… — він кидає погляд на мене. — Ну, про це якось іншим разом. А то запізнишся на свої процедури. 

— Добре, ми й справді запізнюємося, — вона, піднявшись навшпиньки, цілує Марка в щоку і повертається до мене: — Поїхали, Денисе? Тебе ж Денис звуть, я правильно запам’ятала? 

— Так, — я киваю. — Покажіть мені машину і поїдемо.

— Яку нам машину взяти? — Евеліна повертається до брата. 

— Там три твої, бери будь-яку, — Марк зітхає. — Головне не бери мої, я ще памʼятаю ту подряпину на бентлі.

— Добре, — вона йде до дверей, а я за нею.  — От уже ці чоловіки, — бурчить собі під носа, — трясуться над своїми машинами, як ненормальні…

— Коли людина сама заробляє, вона принаймні знає ціну речей, — відповідаю я замислено.

— Ну от ти заробив на “Бентлі”? — вона усміхається, дивлячись на мене. 

— Якби заробив, не був би вашим охоронцем, — спокійно відповідаю я. 

— Мій брат насправді не скупий, він буде тобі добре платити, а я від себе теж можу давати премії, але за однієї умови, — вона зупиняється і дивиться мені в очі. 

Чесно кажучи, я злегка заінтригований. Однак все одно очікую, що вона скаже якусь дурню в стилі барбі. 

— Умова дуже проста — тримати язик за зубами, нікому, навіть брату, не розповідати, куди я їжджу і що роблю. Це ж нескладно, правда? 

Я думаю про те, що на її тачках сто відсотків стоять жучки, інакше і бути не може, і моя допомога в слідкуванні навряд потрібна. Та й телефон її скоріш за все на цілодобовій прослушці.

— Так, само собою, — киваю я. 

— І ще одне, але про те вже скажу, коли будемо в машині, — вона  дістає телефон, щось там набирає, і двері гаража відчиняються. — Ось ці дві мої, а третя в ремонті. Я її трохи побила, то після того брат не хоче, щоб я їздила сама. Яка тобі більше подобається? 

"Ну, вони хоча б не рожеві, дякую!" — я усміхаюсь краєм губ.

— Мені все одно, — я знизую плечима. — Але для безпеки завжди краще обирати не седан, а щось повище, як ця "Прада", — я вказую на одну з її машин. — Крім того, вона чорна, і не привертатиме зайвої уваги. 

Вона починає ритися в сумочці, потім дістає електронні ключі від машини і вручає мені.

— Погана звичка мати обидва елементи електронних ключів від "Пради" на одній звʼязці, — кажу, забираючи ключі. — Якби тримали в різних місцях, то було б менше шансів загубити. 

 — Ну, ти ж не загубиш, — пирхає вона. — Ти такий відповідальний і занудний…