Глава 5

Наші дні

Таке кохання, як наше, не могло пройти. Не могло просто взяти і закінчитися якогось жахливого дня. Не могло… Це просто жахливий сон. Ось зараз я прокинусь і зрозумію це. Ще Вові розповім і ми разом посміємося з того, яка дичина може мені наснитися.

Але час минав, а я не прокидалася. Все так само стояла посеред кухні, як бовван, сліпо дивилася в простір, а по щоках знову і знову котилися сльози, що обпалювали. І схлипувала, і підвивала. Але звуки ці чула ніби збоку. Наче це хтось інший плакав і підвивав, а я просто це спостерігала. У голові луною лунали слова чоловіка про те, що між нами все і щоб я збирала свої речі і йшла. Знову і знову лунали, викликаючи бажання заткнути вуха… Закричати, щоби заглушити їх…

Не знаю як, але я все ж таки дісталася гардеробної. Там на автоматі почала збирати речі. Абияк кидала їх у валізи продовжуючи плакати. Розтирала кулаком сльози по обличчю та збирала речі. Якоїсь миті побачила в глибині однієї з скриньок кілька книг. Це були книги з медицини. Пам'ять про моє навчання та про недовгу роботу на “швидкій”. Недовгу тому, що Вові не подобалися мої добові чергування і він хотів, щоб його дружина була вдома. Займалася собою, відпочивала, готувала для нього і завжди зустрічала ввечері у гарному настрої замість того, щоб працювати за копійки, втомлюючись, як собака. Я певний час сумнівалася, чинила опір, але… Але реалії роботи розбили на дрібні уламки мої романтичні уявлення про неї, принісши розчарування. До того ж я шалено кохала Вову, хотіла робити його щасливим і страшенно боялася втратити. Та й мама підтримувала його у питанні моєї роботи, наполягаючи на тому, що я маю займатися сім'єю, а не кар'єрою, як і належить справжній жінці. Єдиною людиною, яка була проти, стала моя сестра Аліна. Ми з нею тоді сильно посварилися. Вона казала, що медицина була моєю мрією з дитинства, я стільки років життя віддала, щоб вивчитися, тільки почала роботу, в перспективі можу перейти в приватну медицину і там самореалізуватися і класно заробляти, а тепер готова всім цим пожертвувати заради забаганки якогось мужика і через перебування “закоханою куркою у рожевих окулярах, яка не розуміє, що крім чарівної любові до чоловіка має бути і своє власне, окреме життя”. Я у відповідь сказала, що вона просто мені заздрить, адже крім роботи в її житті нічого немає, а їй уже тридцять… Сестра ж відповіла, що настане момент, коли “цей багатий козел” мною награється і я залишусь біля розбитого корита, без роботи та грошей і тоді згадаю її слова…

Ми потім довго не розмовляли, але через якийсь час помирилися. А ще через час виявилося, що Аліна мала рацію…

Кинувши книжки до документів, я застебнула валізи. Потім переодяглася в якісь перші-ліпші речі, що побачила. Потім абияк спустила валізи вниз.

Куди йти?

Першою на думку спала Нінка. Тремтячою рукою я дістала з кишені спортивних штанів свій смартфон і зателефонувала їй. Трубку взяли лише за п'ять гудків.

- Олено… Ти на годинник дивилася? - роздратовано просипіла дівчина.

Друга година ночі…

- Вибач, Ніно, - розридалася я, - Мене Вова з дому вигнав. Мені нікуди йти...

- Як вигнав?

- А ось так... Інша у нього. Втомився він від мене.

- Так, гаразд! Не розкисай. Давай викликай таксі і приїжджай до мене прямо зараз.

- Спасибі…

Незграбно витягнуті на вулицю валізи. Таксі. Ніч. Яскраві вогні ліхтарів та вивісок нічних закладів. Я любила ночі. Любила кататися з Вовою на його крутій та швидкій машині нічними вулицями.

Але більше цього не буде… Тепер він так само кататиме якусь іншу жінку. Обійматиме її, цілуватиме. Спатиме із нею. Вона засинатиме на його плечі в нашому з ним ліжку. Сніданки готуватиме на нашій кухні.

Таксист простяг мені упаковку паперових серветок.

- Вибачте за істерику, - схлипнула я, забираючи її з його рук.

- Не вибачайтесь. Плачте, а потім витирайте сльози та живіть далі.

Живіть далі. Йому легко казати. Як мені це зробити? Адже від мого життя залишилися лише руїни.

Ніна та її чоловік Рома жили за двадцять хвилин їзди на машині від нашого з Вовою будинку в пентхаусі, що знаходиться на вершині новенького житлового комплексу. Про мій приїзд попередили охорону, а тому машину пропустили без проблем, і валізи занести допомогли.

Одягнена в рожеву піжамку, що складається з шортів і топу Ніна чекала на мене в передпокої, обхопивши руками з довгими рожевими нігтями тонкі передпліччя. Її довге каштанове волосся струменіло по плечах великими локонами, і грайливо спускалося на зроблену "трійку" спокусливо підкреслену шовком топа. Акварельний перманент на губах, заламіновані вії та брови... Вона і спросоння виглядала так, що хоч прямо зараз зйомку для соціальних мереж влаштовуй.

Вона та я. Все завдяки грошам, вкладеним у догляд за собою. Жаль, мене це ні від чого не врятувало. Хоч як крути, а роки беруть своє. Так сказав Вова.

А мені вже тридцять. Дві години як тридцять.

- Ой, моя люба, - вона розкрила обійми. - Ось він козел!

- Ні-і-ін, - знову заплакала я.

- Ходімо, сядемо, - вона відвела мене на гігантський білий диван, що стояв посеред просторої зали, налила води у склянку.

І ось я пила прохолодну воду маленькими ковтками і, схлипуючи, розповідала про все, що сталося.

- Отакої, - хмикнула подруга, коли я перестала говорити, але не перестала плакати. - Що там конкретно за шлюбним контрактом тобі належить при розлученні?

- Ні-і-ін, та хіба ж це важливо? Мені начхати на гроші… Мена Во-о-ова кинув…

- А жити ти на що плануєш, м? У тебе ні роботи, ні грошей...

- Не знаю. Мені все одно…

- Так не піде, Оленко. Чоловіків, як собак вуличних, а ти в себе одна. Не можу повірити, що ти не підготувала собі подушку безпеки на такий випадок, - вона хитнула головою. - А, втім, добре. Давай я тобі одну смакоту наллю, а потім підемо спати. Мені на шосту ранку вже на йогу, тож часу балакати немає. А ввечері Рома вже з відрядження прилітає.