Розділ 27. З іншого боку

Довгими-довгими сходами ми підіймалися наверх. Наша «група» складалася із небагатьох осіб. Я та ще двоє найсильніших із Хортів: Ева (біловолоса жіночка, що могла генерувати зброю) й Олег (худорлявий чоловік, що міг випускати тоненькі павутинки й керувати ними). Ми мали підтримувати Юлю у її сутичці… Щоправда, з нами мала ще бути Катерина Лебединська, але Богдан відправив її вниз – інші не справлялися. Ми ж не очікували, що у тих людей також будуть надздібності…

А от чому я опинилася у цій «групі» я не дуже розуміла.

– Іво, тобі краще буде там, – мовив мені Богдан під час свого планування. – Тобі краще буде видно всю ситуацію з того ракурсу. – І там більш безпечніше буде, ніж внизу… особисто для тебе.

Та я розумію, що нічого своєю здібністю у тому хаосі зробити не зможу. Доведеться надто часто зупиняти час і надовго, а для мене це не дуже добре. Адже мій час минає...

Але сказати, що й у цій групі я змогла багато зробити… я залишалася стояти непорушно і намагалася не заважати. Вони вдвох наче непогано діяли. Що Юля, що Рувін реагували моментально… я часом навіть не розуміла, що відбувається. Не те, щоб зреагувати, коли варто зупинити час і щось підправити. Для чого мене взагалі тут поставили…

– Чорт, в нього не поцілити, – прохрипіла Ева, сідаючи додолу після того, як її чергові кулі не досягли цілі. – Може, спробувати більш серйозну зброю?..

– Боюся, і від неї толку не буде, – похитала головою я. – Куди Олега закинуло?

– А біс його знає… сподіваюся, він ще живий.

Жінка захихотіла. Я не розумію її чорного гумору…

Тим часом Юля та Рувін були уже на даху того будинку. Той хмарочос був вищим, аніж будівля, на даху якої знаходилися ми. Тому тепер не дуже добре було все видно. Але… мені здалося, чи там з’явилася ще одна постать?

«Мені не заважати, – у моїй голові раптом роздався голос Юлі. – Можете допомогти іншим. Далі я сама впораюся».

Я глянула вниз. Там, під будинком, утворилася справжня сутичка… я навіть не могла розібрати, де наші, а де ні. Там було надто багато людей, що мали здібності. Вони вчепилися один в одного, мабуть, і не розуміючи, навіщо. Відстоювали інтереси? Намагалися зупинити одне одного?.. Сутичка ця виникла на рівному місці…

– Краще ходімо вниз, – мовила я. – Там більше знадобиться наша допомога.

– Ми ж мали підтримувати Юлю, – Ева здивовано обдарувала мене поглядом.

– Вона каже, що сама впорається… передай Богданові. І йди вниз. Я зараз наздожену тебе.

Жінка стиснула плечима й пішла до виходу з даху. Я ще раз глянула вгору, на дах тієї високої будівлі. Було справді погано видно, що там відбувається… але я почула знайомий голос.

Це була… Яся? Її дзвінкий милий голос було важко сплутати з чимось іншим. Але що вона там робить? І чого вона кричить..?

–…намагалася його хоч трохи зрозуміти?!

Зрозуміти? Кого ж… про що вона говорить? Я спробувала не звертати уваги на шум внизу й прислухатися до розмови на даху.

– Ти про що… – долинув до мене голос Юлі. – Ти на чиєму взагалі боці?

– На своєму!

Я не розумію, що там відбувається, але явно не щось хороше. Може, мені варто втрутитися? Хоча, Юля казала, що впорається сама. Та й як я допоможу? Яся там явно з’явилася неспроста, і не думаю, що це Юлі раптом захотілося з нею поговорити. Скоріше за все, це Рувін вирішив скористатися нею як беззахисною подругою Юлі… тому, якщо ще й я туди втручуся, стану черговою мішенню.

Але ж як тоді я можу допомогти? Якби я розуміла, що збирається робити Юля і як можна їй підсобити, я би з радістю щось зробила… але я геть не розумію, як можна покращити цю ситуацію…

– Іво! – пролунав знайомий голос у навушнику. – Ти там вільна? Нам терміново потрібна твоя допомога?

– Де ви? – миттю зреагувала я. На зв’язку був Свят.

– У цій… будівлі. Одразу в холі. Поспіши, нам тут засаду влаштували!

Гаразд. Сподіваюся, Юля там з усім розбереться. А я піду до них. Зупинивши час, я швидко спустилася вниз (навіть обігнала Еву), оминула натовп людей, що скупчився під входом у цей височезний офісний будинок, забігла всередину.

Що ж робити тепер?..

Здається, я саме вчасно. Свят та ще кілька людей були оточені великим натовпом. Усі камені, битки, пулі зависли у повітрі, та і не досягнувши своєї цілі. Я перенесла наших подалі від цієї купи божевільних людей, кудись у безпечніше місце. На сходовий майданчик. Добре, що під час зупинки часу усі тіла ставали приблизно однакової ваги, тож мені не важко було їх перенести.

– Що там сталося? – запитала я у Свята, коли час плинув далі.

– Ух… дякую, – спершу мовив він. Інші здивовано озиралися, усвідомлюючи, що я їх перемістила. – Що б ми без тебе робили… ці люди мов нацьковані Рувіном. Вони чомусь вважають, що ми прийшли його вбити.

– І тому вирішили повбивати вас, – гмикнула я.

– Вибач, що довелося відволікти тебе. Що там Юля?

– Думаю, у неї справи краще, ніж тут… вона передала мені подумки, що сама далі впорається.