Розділ 25. Переговори

Вечір. Субота. Погода погіршувалася. Прямо як у фільмах – коли настає тривожний момент одразу небо хмуриться. Банально…

А може, то погода так поводить себе через настрій Алекса. Він же впливає на погоду, хай іноді і випадково. Я би могла якось зараз змінити її… але якось не хочеться на це сили тратити. Хоча сильний вітер я таки зупинила, він просто ж нестерпний.

Нещодавно я мала невелику розмову з Богданом.

– Я розповів про наш план Дометію В’ячеславовичу, сподіваюся, ти не проти. Він погодився на твій план. Хоча не знаю, що ти робила би, якби він не погодився…

– Пішла сама, зібравши добровольців, – фиркнула я. – Неначе його бажання може мене якось зупинити.

– Ти би поважніше до нього ставилася. Можливо, тобі здається, що він проявляє бездіяльність, але насправді він усе дуже серйозно обдумує. І щоб дати згоду на наш план йому довелося довго про все подумати…

– Ага, ага, розумію.

– Назначили загальні збори. Потрібно буде, щоб ти знову перевірила на наявність зв’язків із Рувіном…

– Але навіщо? Сам же Рувін назначив цю зустріч.

– Так, але краще, щоб він не знав про Настю та її здібність… я дізнався, що ти вже потурбувалася про це.

– Є таке. Але хіба обов’язково говорити про неї на зборах? Буде краще, якщо про її нові сили знатиме мала кількість людей. Інакше Рувін про все зможе дізнатися із наших думок у процесі… зустрічі.

– Та й справді. Гаразд, скажу про це Дометію В’ячеславовичу. Виходить, ти думаєш, що не варто знову усіх перевіряти на наявність зв’язків з Рувіном?

– Чи будуть вони, чи ні – він все одно рано чи пізно усе зрозуміє. Наш план же не має особливих деталей, окрім Насті? Якщо там більше немає нічого такого, то все інше він передбачить і без зв’язків із нашими людьми.

– Зрозуміло. Завтра на зборах збиралися обговорити лише загальні речі… я вирішив, що сам план дій буду передавати нашим у процесі. Так буде краще – я зможу оцінити ситуацію і визначити, як краще діяти.

– Гаразд. Якщо чесно, мене не надто хвилює, що ви там будете робити… мені важливо буде, щоб Рувін був відкритим. Він має опинитися зі мною один на один, а тоді я підведу його до Насті, далі вона застосує свою здібність… і все.

– Підведеш до Насті? Тобто, ти збираєшся залишити її в певному місці, а потім якось вивести туди Рувіна?

– Якось так. Стандартний план, розумію, але він буде дієвим. Краще зробити так, щоб Настя залишалася у безпеці, ніж тягнути її туди… а Рувіна я вже якось виманю.

– А якщо ж усе закінчиться на перемовинах, то можеш і не хвилюватися про це, – Богдан посміхнувся.

Тоді я кивнула. Але я досі сумніваюся, що усе завершиться на перемовинах… навіть у словесній битві Рувіна важко переконати. У нього є якийсь природжений талант гарно і «правильно» говорити. Інакше би він не зайшов так далеко…

– Лиш дивіться, щоб у процесі тих перемовин самі не перейшли на його бік, – прошипіла я, коли ми вже наближалися до місця зустрічі.

– Ти щось сказала? – обернувся Алекс.

– Нічого такого. Хто буде вести перемовини з Рувіном?

– Ох… багато людей.

Я вже починала хвилюватися. Сподіваюся, ті люди не підведуть. Якщо ж вони почнуть відступати… я не залишуся у стороні.

– Тільки не гарячкуй, – мовив до мене Алекс. – Можливо, вони не завжди діятимуть так, як ти захочеш… але ти спершу послухай, аніж щось робити, гаразд?

– Про що ти? – гмикнула я.

– Просто… ти любиш погарячкувати.

З того дня, як ми усі разом зустрілися у кімнаті Андрія та Богдана, ми більше не збиралися. Тоді ми дещо посварилися. Я посварилася… розлютилася через те, що вони не могли зрозуміти мене. Відтоді я поодинці з ними бачилася, але ніхто не подавав вигляду, що між нами щось відбулося.

От тільки обличчя їхні не були надто радісні.

Мені варто було вибачитися? Не думаю… я всього лише висловила тоді свою думку. Я ж нікого не намагалася образити. Ну, посперечалися трохи. З ким не буває.

– Іванко, – я знайшла дівчину серед інших людей. – Потрібно дещо сказати.

– Що ж?

– Якщо… якщо щось піде не по плану, я тебе дуже прошу – скористайся своєю здібністю.

Вона здивовано нахилила голову. Схоже, не втямила.

– Я не про зупинку часу кажу, – мовила я. – Якщо раптом усе дійде до серйозної сутички і багато хто з нас сильно постраждає… і якщо я не зможу втілити свій задум, то дуже прошу – відмотай час назад.

– Але… – Іва розгубилася. – Я… я не можу цього зробити.

– Можеш. Сама казала, що можеш. До того ж, якщо ти не збиралася більше користуватися цією здібністю, чому б не спробувати? Зараз серйозний момент, сама розумієш…

– Але я не можу! Я ж розповідала… від цього нічого не зміниться. Пам’ять про «іншу версію» залишиться лише у мене, а я одна не зможу щось змінити. Усе повториться знову і…

– Ти зможеш змінити. Нічого не повториться, якщо ти передаси свої спогади мені. Я зможу переглянути їх і допоможу… я то тобі повірю, якщо ти відмотаєш час. Я ж сама у тебе про це прошу.