Розділ 22. Великий диригент

Я зрозуміла, що від самого початку усе йшло не за моїм планом. Усе… було неначе вдалою виставою, оркестром, яким диригував Рувін. Усе грало під його контролем.

Венера… чому я не помітила? Її думки мали би її видати. Я, звісно, перевіряла під час наради думки кожного, але не було й ніякого натяку, що вона якось зв’язана з Рувіном. Чи це його рук справа?

У будь-якому разі, серед нас був зрадник. Венера Лебединська чомусь не з нами. А як щодо інших? Вони також заодно з Рувіном і лише прикидалися, що згодні з нами співпрацювати? Але що думки Михайла, що Вадима були щирими, коли вони роздумували на рахунок співпраці зі мною… невже Венера і їх зрадила?

Пам’ятаю, як її очі яскраво загорілися, коли я сказала про існування ще одного всемогутнього… видно, я їй дуже не сподобалася і вона вирішила перемкнути до нього.

Загалом, із цим потім розберемося. А зараз потрібно якось викручуватися із цієї ситуації.

– Не хочеш взяти приклад з пані Венери? – весело запитав Рувін. – Як бачиш, вона перейшла на мій бік і ні про що не шкодує. Правду кажу?

– Ага, – кинула вона.

«Єдине місце, де мою думку поважають, – почула я її думки. – Єдина людина, що визнала мене корисною… де я не була, стихійники вважалися слабкими. А цей хлопець – молодий та сильний, йому зараз потрібна підтримка і він з радістю приймає допомогу. Навіть сам пропонує. Не те, що ця… зарозуміла й корислива…»

Ну, дякую на доброму слові. От тільки її влаштовують усі дії Рувіна? Його жорстокість по відношенню до людей? Чи на це, на її думку, можна закрити очі, якщо все їй на користь?.. Тут ще замислитися треба, хто з нас егоїстка.

– Переходь, доки не пізно, – мовив далі Рувін. – Я ж пропоную співпрацю. Не війну, не щось інше… лише взаємодопомогу.

– А мене таке не влаштовує, – гмикнула я. – Скільки разів мені ще повторювати?

– Ти надаєш перевагу війні?

– Дай-но нагадати, що війну почав ти. Кровопролиття почав ти.

– Смерті були й раніше. І раніше люди помирали. От тільки не завжди ті, хто треба.

– А чи тобі вирішувати, кому треба померти?

– Хочеш сказати, не мені? Я живу у цьому світі, інші люди тут живуть. Нам вибирати, що нас влаштовує, а що ні. І хто влаштовує… а хто ні. Погані речі мусять зникнути. І я в цьому допоможу, – він посміхнувся. – Чи ти хотіла натякнути, що не нам, смертним це вирішувати? А хто ж, як не ми? Вищим силам, якщо чесно, байдуже до нашого життя. Вони стрічатимуть нас уже на тому світі. А зараз ми живемо тут.

– Я до тебе не приєднаюся, що б ти не говорив.

Скоріше би цей лід розтанув, доки він говорить. Я намагаюся його розігріти силою думки, але щось не дуже виходить…

– Як я вже казав, я збираюся про себе оголосити, – мовив Рувін. – Уже заготовив кілька відео-сюжетів… такі класні вийшли, хочеш подивитися?

– Знущаєшся?

– Саме так. Загалом… змушу повірити людей у те, що вищі сили такі існують. Уявляєш, який зчиниться хаос? – його блакитні очі немов загорілися вогнем. Божевільним вогнем. – Влада одразу заметушиться… а люди почнуть мене підтримувати. Ця сенсація у вигляді мене розлетиться по всьому світу…

Це буде погано. Не люблю метушню, не люблю хаос. І якщо Рувін приверне до себе багато уваги – що негативної, що позитивної – доведеться несолодко.

– Тебе ж це не влаштовує, я вгадав? – на обличчі у Рувіна знову заграла зухвала посмішка. – Можливо, якщо ти перейдеш на мій бік, то цього не станеться…

– Не шантажуй, – я набурмосилася. – Хіба я не ясно виразилася? Я нізащо не стану на твій бік.

Рувін спохмурнів, невдоволено набурмосивши брови. Тоді різкий помах руки. Чийсь крик. Моє серце втекло в п’ятки…

– Богдане! Що там… Живий ще?... Живий, живий…

До мене долітали уривки фраз.

– Я зроблю це ще раз, – сердито кинув Рувін.

Ще один крик. Я гарячково заборсалася, намагаючись вибратися. Якщо телепортуюся, лід переміститься зі мною? Скоріше за все, так…

– Я зроблю це з усіма. Я знаю, де вони знаходяться. Буквально по думках бачу усіх… переміщаються вони чи ні – мені байдуже. Ти й так знаєш це, – Рувін гмикнув. – Я ж всемогутній…

Чорт, точно… я можу їх залікувати й на відстані. Мозок думає гірше у таких ситуаціях. Поки що він встиг завдати шкоди лише Богданові… та Алексу, який знаходився поруч. Другий не встиг нічого зробити, хоча мав намір. Потрібно його спершу привести в порядок.

– Ні, ні, краще не роби цього, – тихо промовив Рувін, неначе спостерігаючи за моїми діями. – Чи тобі подобається причиняти біль? Двічі?

Він змахнув рукою вдруге. Не встигла я і вилікувати хлопця до кінця, як його поранили вдруге. Потрібно було діяти… хоч хтось. Що я можу тоді зробити у даній ситуації? Коли він прямо біля мене, ось тут, не спускає погляду…

Андрій! Подумки я звернулася до нього. Він якраз був у вдалому місці.

«Чи зможу я зараз це зробити…»

«Зможеш! Якщо не ти, то… Загалом, дій. Зараз!»