Розділ 21. Гра на стратегію

Сутеніло. Час було йти.

– Чому ти була впевнена, що саме сьогодні? – запитав у мене Алекс по дорозі до пункту призначення. – Він же міг вибрати абсолютно інший час чи навіть день…

– Якщо не сьогодні, то завтра. Ми маємо бути готовими кожного дня. Але найвірогідніше, що саме сьогодні. Навіщо йому чекати? Учора він би побоявся йти, чи точніше, зачекав би ще добу, щоб побільше інформації почути. Чому коли стемніє? А коли ж іще? Якщо він прийде туди вдень, то нічого особливого не побачить, адже там будуть тренування, люди… він і сам це розуміє. Тому саме зараз, коли люди розійдуться. А ще краще – зовсім у глуху ніч, коли й довкола на подвір’ях не буде ні душі.

– Чомусь я не дивуюся, що ти його розумієш… неначе тільки й намагаєшся прогадати усі ходи наперед.

– А як же іще? Той, хто не буде обачним і дивитися наперед, одразу програє.

Ми розійшлися на стартові позиції. Зробили усі приготування і стали чекати на його прихід. Коли він наблизиться, мав повідомити нас Богдан, він стояв біля входу й був неначе «радаром». До того ж, він зняв окуляри, вважав, що це якось нам допоможе.

Що ж ми робитимемо, коли він прибуде? Спершу його потрібно буде затримати усіма можливими способами. Для цього тут є кілька осіб, одні з найсильніших Хортів, які вже встигли прибути. Чесно, імена їхні не запам’ятала. Один, високий і худий чоловік, якого можна було сміливо прозвати скелетиком, мав досить цікаву здібність. Якщо я правильно зрозуміла, він керував легкими і майже невидимими нитками, схожими на волосінь чи павутину. Здібність чимось схожа на телекінез, лише матеріальна. Нею можна було спокійно когось затримати.

Друга із Хортів була жіночка середнього віку із ясно-білим пофарбованим волоссям. Мала вона досить яскравий та привабливий вигляд. Зі слів Іванки я дізналася, що вона може генерувати зброю зі своїх частин тіла. Тож не варто було робити поспішних висновків по її зовнішності…

Ще з нами був Вадим та Катерина Лебединські. З ними я трохи знайома. Якщо не пам’ятаєте, то нагадаю, що Вадим має силу писаного слова, а шатенка Катя – може маніпулювати людьми за допомогою ляльки (і не треба їй для цього нічиє волосся, це не сила Вуду, вона лише подумки прив’язує тіло людини до ляльки і тоді може ним керувати).

Окрім перелічених осіб на стадіоні принишкли я, Алекс, Іва та Андрій. І саме останній і мав стати нашою головною зброєю.

– Чи можеш ти змусити людину припинити думати? – поцікавилася я, коли ми ще складали план.

– Т-ти хочеш, щоб це зробив я? – хлопець здивовано витріщився на мене. – Я то можу, але…

Чомусь Андрій тоді затнувся. З Богданом разом він ледве зміг пояснити, у чому проблема. По-перше, йому потрібно зібрати багато енергії для того, щоб вигукнути таке сильне слово. Адже коли він просто так говорить, не вкладаючи сили, нічого може не відбутися. А по-друге… він надто хвилюється у таких моментах, а тоді голос немов пропадає. Андрій досить тихий хлопчик-задрот, що не вирізняється особливою сміливістю та вмінням спілкуватися з людьми (коли їх багато). А йому доведеться вигукнути слова чи не на весь стадіон.

– Зберешся з духом і в тебе все вийде, – підбадьорив його Богдан. – Поки що… це найкращий спосіб.

Сподіваюся, у нього все вийде. Інакше ніяк затримати Рувіна більше не вдасться… усі інші можуть скувати його тіло, змусити завмерти, але вони не зможуть зупинити думку. Єдиний спосіб – змусити його хоч на якийсь час не думати.

– Інші на якийсь час змусять його затриматися, щоб виграти тобі час, – мовила я до Андрія. – Ти зможеш зібратися і зробити те, що повинен.

Я його навіть трохи розумію. Сама не люблю таких «виступів». Чи говорити на публіку. Краще сидіти десь у стороні й думати про своє… але оскільки його сила – слово, то промовчати – не варіант. Так йому з цим не пощастило…

Було би круто, якби усе пішло по плану. Так би ми легко впоралися з Рувіном й позбавилися проблеми… гірше буде, якщо щось піде не так.

І передчуття у мене не найкраще. Ще давно. Ще тоді, коли я вигадувала увесь цей план. Десь тут точно могла бути прогалина, яку ніхто не помітив… і якщо так, то все може завершитися вкрай трагічно.

Ні. Не про це зараз думати. Ми просиділи уже тут достатньо часу, ніч усе глибшала… люди довкола розійшлися, я побачила, як почало гаснути світло у будинках неподалік. Думаю, десь скоро. Краще приготуватися до того, що ми з усім впораємося.

Але…

– Він тут! – над стадіоном раптово пронісся голос Богдана. – Уже! Зверху!..

Моє серце гучно стукнуло. Не так усе мало трапитися… ні, не так. Хто ж, йдучи на розвідку, являється зверху?!

Я скривилася. Знала ж, що з самого початку усе йшло якось не так!..

Він явився раптово, телепортувався прямо над стадіоном, велично злетівши над стадіоном. Якби він ішов пішки… підходив до стадіону, чи хоча би телепортувався за кілька метрів від нього, Богдан би встиг дати команду приготуватися.

А так, він з’явився раптово, ввівши усіх у миттєвий ступор. Ефект несподіванки. І на мене він також спрацював. Я зависла на якийсь час, дивлячись, як він змахнув рукою, відшукав мене поглядом і шугонув сюди…

– Сюрпризик, – прошипів він, вишкірюючись та хапаючи мене за руку. – Фокус вдруге не спрацює…