Розділ 19. І... ще одне знайомство

Що таке є зло? І що ж є добро?

Чи не ці питання завжди мучили людство і великих філософів? Тож, не мені знати відповідь. І точно не Рувіну. Але чомусь цей хлопець вирішив, що він у цьому розбирається краще від інших і може чинити правосуддя.

Він прибирає так зване «зло» – тих людей, які йому не подобаються. Він вважає, що без них житиметься краще… може, воно і так. Але ці «погані люди»… вони ж не абсолютне зло. Адже такого просто не існує.

І в них є сім’я. І в них є життя. Друзі, вподобання і те, що вони не люблять. У них є своє життя, яке кожен проживає по різному. Не нам судити, чинять вони правильно чи ні. Єдиний суддя у нашому світі – це суспільство. «Як це сприймуть інші люди? Як відреагують? Чи матиму я якийсь вплив на них?» – ось, які питання мучитимуть.

Та не всі люди говорять. Багато хто мовчить. А Рувін… він, схоже, збирається розворушити ту мовчазну масу і дати їм надію. Показати, що у них є сила. А сила ця – сам Рувін. Він і справді буде для них мов… бог.

Я не бачу нічого поганого у тому, щоб покращити життя нещасних. От тільки це не повинно зачіпати життя інших.

Люди звикли опиратися на інших. І звалювати вину своїх бід на інших. От тільки вірити у те, що десь там вони самі винні – цього не хочуть. Їм лиш і треба хтось такий, як Рувін, хто зможе вирішити їхні проблеми за помахом чарівної палички. Усі «погані» зникнуть, а ми, «хороші», заживемо щасливо…

Нічого подібного. Нічого такого не буде. Бо своє щастя… потрібно здобувати власними силами. Не буде воно щастям, якщо дістанеться просто так.

А ще… люди не народжуються поганими. Завжди є обставини, що вимушують їх такими стати. Щось наштовхує їх на ці погані вчинки, є ж якісь причини, чому вони це роблять. Усе не так і просто. Просто знищенням усіх «поганих» усе не обійдеться.

І як же мене дратує цей Рувін. Через нього потрібно тепер весь час бути обережною та обачною.

Зітхнувши, я набрала номер на мобільному телефоні. Пролунало кілька довгих гудків. А тоді взяли трубку.

– Слухаю.

– Дометій В’ячеславович? Це Юля. Юля Бережна. Я передумала. Я братиму участь у цьому… протистоянні.

***

І чому вона так пильно й мовчки дивиться на мене? Я буквально відчуваю її погляд… і на диво, думок не чую. Аж ніяково. Навмисне читати думки не хотілося б… але ж як цікаво знати, що вона там думає, свердлячи мене поглядом.

Після всього, що трапилося…

Я думала, реакція Ясі буде більш гострою. Вона мала би образитися. Та й Рувін на це розраховував. Адже справді – від подруг таке не приховують… та й не хочеться визнавати, що я її досить довгий період і подругою не вважала. Але те, що тоді сказала Яся мене просто… вразило. Вона сказала, що має бути вдячною мені ще більше…

Аякже! Я ж це не заради вдячності її робила. От же… Яся. Завжди так до інших ставиться. Це надміру добра людина…

Тепер я знаю, що маю захистити її усіма силами. Таке сонечко не можна кидати. Така хороша, така мила… як же шкода, що довелося її вплутати у все це. І це Рувін винен. За це нехай не чекає пощади. Посміє хоч пальцем зачепити Ясю – приб’ю на місці.

Вона навіть не ображається на мене ні за що. Мабуть, ще й себе картає, що не помітила нічого дивного у мені. Та це ж не її вина, дурненька… то ж я робила усе для того, аби вона не помітила. Та й знайомі ми не так давно.

І все ж… вона зараз так пильно за мною стежить. Неначе намагається більше нічого впустити. Вивчає… від цього стає моторошно. Я зараз не стримаюся і запитаю у неї, у чому справа. Чому вона нічого не розпитує? Та навіть її думок, зазвичай голосних та жвавих, не чути… вона у такому шоці, що аж думати перестала?

– Юль, – зненацька заговорила вона, що я аж підскочила.

– Що таке?

– А можеш розповісти… про себе?

Я вигнула брову. Тобто? Що саме про себе?..

– Ну… – продовжила невпевнено Яся. – Скажи, ти також умієш такі фокуси виробляти, як і Рувін?

– Це не фокуси… – пробурмотіла я. – Це реальні… фантастичні здібності. І так, я умію багато чого. Не лише те, що витворяв Рувін.

– І думки читаєш?

– У тому числі. До речі, твої думки не читати неможливо. Тому вибачай, я зазвичай намагаюся не вдиратися у голови до людей без потреби, але з твоїми думками так… не виходить.

– Не дуже зрозуміла, але нехай, – Яся махнула рукою. – Розкажи краще, що ти ще такого умієш…

Для мене було дивним, що вона поставилася байдуже до того, що я читала її думки увесь час. Дволикий Алекс, приміром, дуже на це образився. А от Ясю цікавило інше… зрозуміло, чого її очі так загорілися цікавістю. Вона ж ніколи у житті нічого такого не бачила. Вона досі жила у звичайному світі, де щось таке було на межі з фантазіями. Її світ був досить звичайним, буденним… а життя нелегким. Та попри те, ось вона – Яся! Найдобріша людина у світі. Найсонячніша та найщиріша. У її душі немає чорних плям… і нема лихих бажань.

Облом, Рувіне. Не усі люди прагнуть помсти. І якщо на перший погляд Яся здасться вам легковажною, наївною, то ви дуже помилитеся. Її життя було далеко не легким, сонячним та рожевим. Але попри це вона залишалася собою і несла у світ добро. Ось вам – приклад сильної людини. А ті, хто бажають вирішити усе через помсту та насилля – скоріше слабкі особистості, адже не шукають іншого виходу. Здаються одразу, йдучи найпримітивнішим та найлегшим шляхом. Такі люди навряд заслуговують мою повагу.