Розділ 18. Важіль

– Спробуй лише рипнутися без мого дозволу, – погрозливо проказав Рувін. – Зараз вирушиш зі мною. Спробуєш утекти, крок ступити – знай, буде гірше. Пригадую нашу першу зустріч… ти з’явилася прямо біля однієї світловолосої дівчини. Думаю, вона твоя добра знайома, а можливо, і родичка…

Я зблідла. Схоже… він запам’ятав Славу. Це ще гірше.

– Добре, – кивнула я.

– Якою слухняною одразу стала, – він обдарував мене здивованим поглядом. – Знаєш, що у кожної людини є такий собі важіль? Завдяки йому можна добре маніпулювати людиною, досить лише трохи натиснути…

– І в тебе такий є? – примружилася я у відповідь.

Рувін хитнув головою, усміхнувшись. Не признається, звісно ж. Якщо ї є такий важіль, то дуже добре схований… не те, що у мене. Я ж одразу йому сказала: «Спробуй лиш зачепити моїх близьких…»

Ех, одразу ж своє слабке місце видала. Але зараз краще слухняно поводитися. Інакше, хто знає, що у нього в голові відбувається.

Рувін простягнув мені руку:

– Вирушаємо до Ясі.

До неї? Чудно… я навіть приблизно знаю, де вона перебуває. Але краще не подавати вигляду. Тільки що ж він задумав, коли вирішив відправитися до неї? Прямо зараз.

«Почнемо з того, що відберемо у неї повагу, віру в людей, віру в дружбу…»

Яся щира… і все ще така довірлива та наївна. Як дитина. Неначе ніколи не оббивала коліна ні об що, неначе ніколи не зазнавала труднощів. Авжеж… здавалося, її зламати можна у два рахунки.

Та я сподіваюся, вона не така. Інакше б… вона не протрималася до сьогодні все такою доброю та життєрадісною, живучи зі своїм братом.

Рувін миттю перемістив нас в інше місце.

Я бачила це місце, коли нещодавно переміщалася у свідомість Ясі. Кімната із бетонними стінами на верхівці недобудованої будівлі, з голими моторошними вікнами без скла, із яких розкидався вид на маленьку частину міста з невеличкими будиночками, старими місцевими закладами, високими пожовклими деревами…

Дивно те, що дверей тут не було. Думаю, Рувін постарався. Виходить, єдиний вихід – вікно… ну, і телепорт. Але Рувін не дозволить. Але ж і високо тут…

Біля стіни стоялася Яся і розгублено дивилася на нас.

– Привіт, – лукаво мовив до неї Рувін. – Як бачиш, я привів твою подружку… не бажаєте ні про що поговорити?

– А про що можна зараз говорити? – гмикнула я. – Ти ж тут… умови виставляєш.

– Що взагалі відбувається… – пробурмотіла Яся.

– А тобі цікаво? – мовив до неї Рувін. – До речі, вельми дякую, що стала такою чудовою приманкою. Ніхто нічого не запідозрив… – він хіхікнув. – Вас, виявляється, так легко навколо пальця обвести. Ясю, скажи, ти вважаєш Юлю своєю подругою?

– Звісно, – щиро відповіла вона, зовсім не вагаючись.

– А як щодо тебе? – Рувін повернув до мене голову. – Хто для тебе Яся? Подруга? Товаришка? Чи просто сусідка по кімнаті? Ти довіряєш їй, ділишся секретами?..

– До чого усі ці питання? – я нахилила голову. – Їх забагато.

І я воліла би зараз нічого не говорити. Абсолютно нічого. Ні-чо-го.

– Ясю, а ти? Віриш Юлі? – він знову повернувся до неї обличчям. – Так, віриш… і довіряєш. Ти ж до усіх так ставишся? Навіть до зовсім незнайомого хлопця, що зустрів тебе у парку…

– Не бачу нічого поганого у тому, щоб вірити людям, – пробурмотіла Яся. – І Юлі я також вірю… вона моя подруга. І дуже хороша людина. І я ніколи не жалкувала, що довірилася їй – вона часто мене виручала і допомагала. І про те, що з тобою познайомилася… не жалкую.

Рувін захихотів.

– До останнього сліпо вірить. Навіть якщо бачиш, що людина зовсім не така, як була раніше? – він примружився. – І якщо людина далеко не така пречудова…

– У кожного є свої недоліки.

– І тебе усе влаштовує? – він вигнув брову. – Схоже, ти ще не зрозуміла… Юля і ти зараз тут не просто так. Я маю до неї особисту справу… через тебе.

Досить воду лити. Хоча, мені це на руку…

– … люди не завжди такі, якими видаються, – проказав Рувін, а тоді скоса глянув на мене. – Не пригадуєш, чиї це слова?

Я здригнулася. Він, схоже, копирсався у спогадах Ясі… мабуть, не одноразово. І зараз читає її думки. Як же інакше? Він користується усіма пріоритетами, що має.

– Так, я це казала, – промовила я. – У чому про..?

– Проблема? – перебив Рувін, а тоді обернувся до Ясі. – Як думаєш, Юля усе тобі про себе розповідала?

Я завмерла. Чи не збирається він зараз…

– Звісно, я не знаю, але вона ж не зобов’язана мені прямо ВСЕ розповідати… – пробурмотіла Яся.

– Я не кажу про особисте. Загальні речі про себе. Хто вона? От я, наприклад, не все тобі розповів, – Рувін весело гмикнув. – Як бачиш, не все. Хто ж я такий? Фокусник, гіпнотизер?.. Маг, демон? Багато можна дати назв, але вони не відміняються одного – я всемогутній.

– Угу, – покірно кивнула Яся. – Я помітила… щось дивне. І до чого тут я та Юля?