Розділ 17. Вибір та наслідки

Потрібно було придумати план дій. І я поставилася до цього, неначе це мій обов’язок. Хоч я і сказала, що спершу потрібно зібрати сили, я розуміла, що без плану діяти безглуздо.

Ясі та її голосних думок не було у кімнаті, кращого часу для думання не знайдеш. Як раптом – стукіт у двері. Я спершу не хотіла йти відчиняти, але стукіт повторився. Хтось дуже настирливий.

Ледве змусивши себе підвестися з ліжка, я підійшла і прочинила двері.

І одразу зачинила їх.

Там був він.

Рувін.

Так… вдих-видих. Спокійно. Поводимо себе природньо. Хоча те, що я захлопнула двері, як тільки його побачила – уже дивно. Хлопець почекав ще трохи, а тоді знову постукав.

– Не треба від мене ховатися, – почула я його голос. – Є розмова. Твоєї сусідки немає у кімнаті?

– Ні, нікого немає.

– То в чому проблема? Може, даси мені зайти до кімнати?

– Можна подумати, тобі потрібні двері, щоб увійти.

Минула секунда у тиші.

– Та й справді, – роздався його голос у мене за спиною. – Доброго ранку.

Так, дуже добрий ранок суботи. Був. Навіщо його було псувати своїм візитом? Я зовсім не рада його бачити. Не те, щоб я боялася його… але уві сні, перебуваючи у його голові, я побачила достатньо. Замість милого темноволосого хлопця-старшокласника я бачила монстра. Його ангельські блакитні очі… були диявольськими. Кровожерливими, повними зверхності й ненависті…

– Чого тобі від мене треба? – тихо запитала я.

– Прийшов сказати. Я передумав.

– На рахунок чого? – я здивовано обернулася до нього. Рувін посміхнувся.

– Тоді я відпустив тебе, повіривши на слово… хоча і мав підозри. Все ж, мене не влаштовує те, що ти обрала місце у золотій серединці.

– Ти про що взагалі?

– Не розумієш? – він єхидно вишкірився. – «Мене не турбують твої справи і я не буду втручатися». Можна подумати… не може такого бути, щоб людину нічого не турбувало.

– Я ж сказала, що мене турбує лише безпека близьких.

– А хто такі – ці твої близькі? – Рувін зітхнув. – Ні, це мене не влаштовує… визначься точно зі своїм положенням у цій грі. Я знаю, що у тебе є дружки, що також мають певні… здібності. Цікаво, бо я досі не зустрічав таких людей. Але якщо ти зібралася сама не втручатися, а спихнути усе на своїх друзів, то це дуже… підло й егоїстично.

Я здригнулася. Досить проникливо… А про цих, так званих моїх друзів, він дізнався, коли сидів у моїй голові? Цікаво, як багато він встиг почути й побачити. Якщо так, то і Славко, й Іва можуть опинитися у небезпеці.

– Тож я хотів би, щоб ти зайняла чітку позицію. Ти або «за», або «проти». Розумієш? І я зроблю усе, щоб ти була «за»… – він повільно підійшов. – Значно вигідніше, коли могутні люди на твоєму боці, чи не так?

– Кому як, – фиркнула я. – Мені мене самої достатньо…

– Бач, яка зарозуміла.

–… і страшна егоїстка, – зітхнувши, додала я.

Так, так, я усе це знаю. Останнім часом усе частіше й частіше чую це від інших людей. Набридає… яке їм діло до мене?

– Будеш на моєму боці – не чіпатиму твоїх рідних і друзів, – мовив Рувін. – За виключенням тих, хто вирішить піти проти… А ти у свою чергу допомагатимеш мені.

Це нагадує якусь угоду з дияволом.

– Я на вбивства не піду, – категорично заявила я. – І щоб ти знав, я зовсім не підтримую твоїх ідей. Знаєш, багато людей було, які прагнули змінити світ… але я не вірю, що можна це зробити, проливши кров.

– На чужому нещасті щастя не побудуєш? – Рувін вигнув брову. – Я не надто впевнений. Адже щастя не досягнеш, не пожертвувавши чимось. Проллється кров, без цього ніяк… але в результаті ми матимемо кращий світ. Я збираюся розповісти усім про себе. Проголосити своє ім’я, свої дії та свої плани. Так, я хочу на всю країну заявити, хто я є. Хочу, аби у суспільстві вибудувався страх… нехай люди побояться діяти погано. Адже знатимуть, що за всі дії їх чекатиме розплата. А знедолені зможуть звертатися до мене, щоб я вирішив їхні проблеми, покарав винних людей. Для них я буду неначе… добрі вищі сили. Кожному дістанеться своє. Нарешті запанує правосуддя…

– Чому ти так цього прагнеш?

– Правосуддя? А хто не прагне справедливості? Я зможу покарати багатьох. Відібрати щасливе життя у тих, хто його не заслужив. І дарувати щастя тим, кому воно потрібне.

– Ти серйозно… серйозно вважаєш, що зможеш ощасливити людей убивствами?

Я не могла у це повірити.

Я не могла сприйняти це. Багато крові… і мертві тіла. Я бачила на власні очі, як він це робив. Чи може таке комусь приносити щастя?!

– Юлю, – повільно мовив Рувін, нахиливши голову. – Ти мала щасливе життя?

Я ковтнула клубок, що застряв у горлі.

– Думаю, так.

– Тоді ти навряд чи зрозумієш, чого так прагнуть нещасні… – він обернувся, пронизавши мене поглядом. – Чого прагнуть знедолені. Ті, чиє щастя несправедливо відібрали інші люди. Ті, над ким життя жорстоко познущалося, даючи лиш промінь надії, але потім безжалісно відбирало і його. Здогадуєшся хоч, чого вони бажають?