Розділ 16. Зустріч

Я домовилася, що зустрінувся із головою родини Хорт завтра у суботу. Це вже завтра. Слава та Іванка допомогли мені з ними зв’язатися і, так би мовити, назначити зустріч. Хоча трохи дивно – одна сім’я, а часом спілкуються так офіційно…

– Ми хоч і родичі, але дуже далекі, – зауважив Славко. – Ти хоч уявляєш, скільки століть тягнеться наш рід? Ось… Ми майже чужі люди одне одному. Лише прізвище маємо спільне.

– Ви як якийсь клан, чесне слово, – пирхнула я.

Цікаво, а головний у Хортів буде такий же тугодум, як і в Лебединських? Сподіваюся, що ні, бо тоді буде складно. Я із тим Михайлом Сергійовичем добре голову поморочила, добре, що з ним був його молодший брат Вадим, який добре усе розумів.

З Лебединськими то я домовилася… та хвилююся, з Хортами буде важко.

Михайло Лебединський погодився майже одразу, а його брат підтримав ту думку. Якщо вони постануть перед серйозною небезпекою, то потрібно буде на якийсь час забути про ворожнечу і прийняти допомогу одне одного… звісно, якщо обидві сторони погодяться. Але поодинці буде важко. І Лебединські розуміли, що самі вони не зможуть впоратися із Рувіном… а віддавати «здобич» Хортам не мають наміру.

А мені, якщо ці дві сім’ї об’єднаються, буде менше мороки. Тим паче, я пообіцяла Рувіну не втручатися… тож, просто залишу його цим супергероям. Якщо будуть усі разом, вони впораються і без мене.

Хоч я і казала раніше Рувіну, що його справи мене не стосуються… можливо, воно і так, але це не означає, що я не вбачаю у ньому небезпеку. Він – справжній монстр. Я бачила. І в сні, і наяву. Хоч він ще підліток, хоч молодий хлопець, та в душі він уже справжній дорослий убивця, що виправити уже майже неможливо. Якби я не бачила його, то нізащо б не повірила… але це правда. І якщо зараз він особливо мені не заважає, та колись його діяльність може торкнутися і мого життя. Я, як розумна людина, повинна думати про наслідки, про майбутнє, а не жити лише теперішнім. Адже все у цьому світі взаємопов’язане…

Тому як би я там не говорила, це мене хвилює. Його дії мене хвилюють. Адже й справді – ці убивства породжують негатив, який стає причиною бід… і тут я погоджуся з Лебединськими – діяти потрібно на причину. Бо потім може бути пізно.

Я можу навіть не здогадуватися, як дії Краєвського зачеплять мене та моє життя. Але все може трапитися так раптово й неочікувано, як тоді зі Славою. Вона просто стане випадковим свідком, а це Рувіну не вигідно… і жертвою стане, здавалося, ні до чого не причетна дівчина. Ніхто не гарантує, що це не повториться знову. У мене є ще дідусі й бабусі, яких я також дуже люблю й оберігаю, вони також можуть опинитися не в тому місці не в той час.

Тому в моїх інтересах зробити так, щоб ці сім’ї, Хорти та Лебеді, усунули небезпеку для всього люду.

До речі, у п’ятницю ввечері Яся повернулася пізно. Мене зацікавило, де ж вона була так довго… але тоді я вже була надто втомлена й дуже хотіла спати. Тому вирішила розпитати трохи згодом. Або ж можна буде просто вивідати з її думок.

***

Я поняття не мала, де взагалі проживають ці Хорти. Думала, може у них є якась секретна база… типу, як у всіх супергероїв. Вони ж називають себе героями. То має бути якесь і відповідне місце, і якийсь крутий голова, який керує ними усіма. Не може ж така велика сім’я, яка вже мов цілий клан, існувати собі без управління… завжди має бути хтось головний.

Славко та Іванка повели мене на зупинку. Там ми зустріли Алекса. Я вже побоялася, що зараз будемо їхати маршруткою чи автобусом (а я їх просто терпіти не можу – там же повно народу), але на щастя приїхала машина.

Було б усе набагато простіше, якби я знала, куди нам треба…

Водій був якийсь супер мовчазний. Було якось незручно починати розмову, тож доки ми їхали, я встигла задрімати. А їхали ми довго.

І поїхали ми, на моє здивування, за місто. Я ж думала, їхня база буде десь у Києві… а виявляється, ні. Прибули ми у якесь… село. Ну, точніше те, що раніше було селом, а тепер його забудували новими п’ятиповерхівками, а також височезними будинками, фактично хмарочоси. Сучасні житлові комплекси за містом. Тут було доволі тихо й спокійно. Миленько.

– Нам сюди, – мовив Славко, рушаючи у бік якоїсь багатоповерхівки.

– Уявляєш, у цьому будинку усі мешканці – наші родичі, – лукаво посміхнувся Алекс. – А ще в сусідньому, і в кількох менших неподалік… там і моя сім’я живе.

– Хорти окупували кілька хмарочосів, – гмикнула я. – Не дивно. Величенька у вас родина.

– Ну, а що ти думала? Тут усі, що відносяться до Київської області… щоправда, не всі тут завжди живуть. Наприклад, ми навідуємося у Київ досить часто, багато хто у районні центри…

Тоді навіщо було усім купувати квартири тут?.. У них грошей забагато?

– В інших обласних центрах є подібні бази, – мовила Іванка. – Можливо, трохи менші за розміром.

– Звідки у вашої сім’ї стільки грошей на це? – не втрималася поцікавитися я.

– Ну… у нас багато власників великого бізнесу, – відповів Алекс. – Мій батько, наприклад, також бізнесмен. У нього ще й здібність вдала – може трішки передбачувати події наперед. Але трішки… самі ймовірності й їхні залежності від конкретних факторів. Якось так.