Розділ 14. Лебединські

Я крокувала вулицею Києва. Галас людей, шум машин… усе створювало неначе якийсь хаос, але мені це допомагало заспокоїтися та зібратися з думками.

Існує ще одна людина… всемогутня.

Чи маю я про нього розповісти Славку та Іванці? Чи взагалі краще звернутися до того Кирила Івановича чи до іншої старшої людини з їхньої сімейки. Хтось же заправляє усім тим їхнім… кланом. Звісно, я сказала Рувіну, що мене зовсім не стосується те, чим він займається, але цих «героїв» точно зацікавить. Вони з ним нехай і розбираються…

Та хіба гарно так вчиняти з мого боку? Кому, як не мені знати, що з ним ніхто не впорається. Ця сила у його руках… може бути справді небезпечною.

Ось так йдучи по вулиці, я на когось наштовхнулася. Точніше, на якусь високу вродливу дамочку.

– Вибачте, – кинула я і збиралася йти далі, але вона притримала мене за плече.

– О, схоже це вона, – промовила вона до молодого чоловіка, що стояв поруч біля неї. – Ану, глянь.

– Вибачте… – повторила я, знімаючи її руку з плеча. – Що Вам потрібно?

Але жінка не звертала на мене уваги. Вона ще щось мовила тому чоловікові, подивилася у його записну книжечку, а тоді мовила:

– Пиши…

І той записав. А в мене різко помутніло в очах, я провалилася у темряву, так нічого й не зрозумівши.

Одна пригода за іншою, чесне слово. Ніяк мені спокійно пожити не дадуть… що на цей раз? Чергове викрадення? Прокинулася я у темному приміщенні, сиділа у якомусь зручному кріслі. Довкола – тиша…

Десь прочинилися двері й до кімнати заповз промінчик світла. А тоді різко увімкнулася лампа вгорі, у мене аж очі заболіли. Так, я була у кімнаті без вікон, схожа на чиюсь вітальню. Крісла, дивани камін… до мене підійшло кілька людей і сіли навпроти мене. Тут була та ж сама вродлива жінка та молодий чоловік, яких я зустріла на вулиці.

Вони мовчали, розглядаючи мене.

– Ну і? – не витримавши, запитала я.

– По-перше, пробач, що затягли тебе сюди таким способом, – защебетала жінка й розпливлася у білозубій усмішці. – Інакше ти б не погодилася з нами пройти. Скажи, ти ж знайома із такими собі… Хортами?

Я досі не могла зрозуміти, що ж це коїться. Людей було кілька, я розгублено переводила погляд з однієї на іншу. Ця жінка, з каштановим волоссям, що мало рудуватий відтінок, потім той молодий чоловік… ще один, дуже схожий на першого, але дещо старший, мав глибший погляд. А також ще одна жінка, що тримала у руках якусь дивну невелику тканинну ляльку, розміром із долоню. Її погляд уже без особливого ентузіазму розглядав стіну позаду мене.

– Зачекайте, – повільно мовила я. – Чому ви одразу ставите мені якісь питання? Чи не я перша мала б у вас поцікавитися, приміром, хто ви такі і що конкретно від мене хочете дізнатися?

– Послухай, це точно вона? – прошепотів чоловік із глибоким поглядом. – Якось вона… ще малою виглядає.

– Так і є, їй шістнадцять, – відмовила рудоволоса. – І не обманюй себе зовнішнім виглядом. Поглянь лиш на її поведінку…

Не гарно ось так мене обговорювати, коли я перед вами сиджу. Це неприємно.

– Крім того, фото… цілком і точно, це вона, – договорила жінка й перевела погляд на мене. – Ти хочеш знати, хто ми? Я – Венера Лебединська, приємно познайомитися. А тебе ж Юлею звати, вірно?

Якщо чесно, мене не її ім’я цікавило… але нехай.

Лебединська, так? Щось пригадую я таке прізвище. А от ім’я у неї дивне.

– Тож чи знайома ти з сім’єю Хорт? – знову запитала Венера.

– Припустимо.

– Ох, тоді це вже… – почав було старший чоловік, але молодший перебив:

– Зачекай. Ще не пізно, – а тоді звернувся до мене. – Ти ж скоріше за все і про нас чула? Ми їхні далекі родичі. І також обдаровані Магом. А ти одна із таких, хто не належить ні до нашої, ні до їхньої сім’ї, але маєш надзвичайну здібність…

– Так-так, я все це чула, – зітхнула я. – Якщо ви також пропонуватимете мені укласти угоду, то звісно ж, я відмовлюся. І так багато проблем навалилося.

– Справді? – вигнула брову Венера. – Мені здавалося, у тебе не так і багато труднощів у житті… з твоєю то здібністю.

Чудово, вони хоч знають, яка у мене здібність.

– Ти ж можеш усе, правда? – вона нахилилася трохи ближче. – І сім’ї Хортів ти таки допомагаєш… тебе там усе влаштовує? Не вважаєш, що краще було би перейти до нас?

– Це зайва морока, – відмахнулася я. – Що ви мені такого запропонуєте?

– Знаєш, принципи нашої сім’ї та Хортів дещо відрізняються… Вони є типічними захисниками світу. Рятують усіх підряд, допомагають кожному, не чекаючи віддачі. І якою б не була та людина, їй усе одно допоможуть. Приміром, врятують життя чоловікові, який потім стане вбивцею. Загалом, не завжди такий героїзм є виправданим…

– Крім того, – заговорив один із чоловіків, той що старший, – Хорти починають діяти лише тоді, коли виникне проблема. Цим вони нам і не подобаються… тому наша сім’я відділилася ще кілька десятиліть тому. Ми вважаємо, що краще діяти на причину. Тобто, потрібно усувати те, через що виникають проблеми. А також ми не вважаємо за потрібне допомагати тим людям, які того не заслужили. Та наша сім’я ще не така велика й масштабна, тому нам потрібно залучати більше сильних людей… таких, як ти.