Це знову невеличка історія про Ясю. Як я вже неодноразово згадувала, вона схожа на довірливе маленьке цуценятко… чи радше, кошенятко. Часом її погляд такий наївний і щирий, що вона справді нагадує якусь бездомну малу тваринку.
І думаю, це не випадково. Нещодавно я дізналася, що Яся справді надміру добра й співчутлива людина. А все сталося тоді, коли вона зустріла по дорозі на пари бездомне кошенятко…
– Йди сюди, маленьке, – лагідно промовила вона до нього, присівши. – Не бійся, йди…
Я зупинилася, сумно подумавши, що це займе трохи часу. Ми й так вийшли запізно з ризиком запізнитися на пари, а тут ще це кошенятко…
– Ох, ти голодне, мабуть, – жалісливо промовила Яся, погладжуючи по голівці мале руде кошенятко, яке не припиняло нявкати тоненьким голосочком.
«Яке ж воно мале й нещасне, – чула я її думки. – Якби могла, забрала би собі… завжди хотіла мати котика чи кішечку… а краще – двох. Ні, трьох…»
Яся – справжній котолюб. Здається, дворові собаки не притягують її так сильно, як бездомні кошенята… Так, щось вона затримується. Ми так точно запізнимося, ще й конкретно.
– Нам треба бігти, – мовила я. – Спізнюємося…
– Зачекай, може я знайду щось їстівне для нього, – мовила Яся, знімаючи свій рюкзак і починаючи щось шукати у ньому.
О ні… зараз вона ще й підгодовувати його буде.
– Хвилинку…
Яся рилася у своєму рюкзаку. Для мене час минав неймовірно довго… я неспокійно позирала на годинник.
– Здається, нічого, – сумно зітхнула Яся. – Тоді я зараз швиденько збігаю у магазин поряд…
Оце вже ні.
– Ясь, ми й так запізнюємося, – я благально глянула на неї. – Може, по дорозі назад?
– Це ж довго! – обурилася вона й надула губки. – Я зараз швиденько…
– Зачекай, – я не могла цього дозволити.
Але й опиратися жалісливому погляду Ясі я не могла, як і вона не могла опиратися голодному кошеняті.
– Може у мене щось є, – мовила я, знімаючи свій рюкзак.
Звісно, нічого такого у мене не було. Але я запросто могла обміняти один із браслетів на своїй руці, приміром, на пачку молока… а другий – на якусь ємність, куди це молоко можна було б налити. Тоді Яся заспокоїться. І сподіваюся, її не буде хвилювати те, звідки ці речі у мене в рюкзаку.
Але на пари ми таки припізнилися. Зате у нас з Ясею з’явився новий друг – Рижик, а ще кілька його «односельців» – Плямка, Сірко і Сніжка. Ці імена їм дала Яся… і тепер вона щодня, виходячи з гуртожитку, бере щось смачненького цим бездомним кошеняткам.
#740 в Фентезі
#149 в Міське фентезі
#296 в Молодіжна проза
#49 в Підліткова проза
Відредаговано: 12.03.2021