Розділ 12. Рувін

Який прекрасний ранок суботи. Я нарешті змогла виспатися і почувала себе чудово. А ще на вулиці світило сонечко.

Спершу я хотіла відправитися до лікарні. З собою довелося прихопити Славка, бо він перестрів мене в коридорі і попросив «підкинути» телепортом. Іванка, за його словами, вже було там. Коли ми прибули, вона нас і зустріла біля входу, провела, куди потрібно було.

– Ярослав ще проходить обстеження, – мовила вона. – Але поки що… все гаразд. Я повірити не можу, сьогодні зранку він вийшов з коми, виглядав цілком здоровим, що лікарі ледь самі свідомість не втратили. Там усі в шоці…

– Ага, спершу та дівчинка, тепер Ярик, – усміхнувся Слава й обернувся до мене: – Може, ще когось вилікувати хочеш, а?

– Дякую, поки що ні, – я похитала головою. – Передозування добрих справ, пам’ятаєш?

Доки Ярослава відпустили, під’їхав Алекс. Коли він дізнався від Славка про таку новину, не зміг не приїхати. Брат Іванки уже виглядав здоровішим, я повернула йому здоровий вигляд, коли «лікувала». Тепер він був як звичайний дорослий хлопець…

Побачивши Іванку, а також мене зі Славком, хлопець радісно нам помахав. Коли лікарі його відпустили, він підійшов до нас, привітався й мовив до мене:

– То це тобі я маю бути вдячним?

– Ти Богу маєш бути вдячний, – пирхнув Славко, потискаючи йому руку. – Тут таке творилося…

– Краще упустимо те, що творилося, – перебила його Іванка, трохи червоніючи.

– Ти також із нашої сім’ї? – запитав у мене Ярослав.

– Ні, не з вашої.

– Отже, особлива людина, що отримала здібність… і що ж за здібність така, що змогла мені допомогти? Щось схоже, як у Алекса.

– Ні, краще.

– Набагато краще, – пирснув Славко. – Навіть вгадати не намагайся… наша Юля просто всемогутня.

– Це здібність така?

– Можна й так сказати.

– Дивовижна людина…

– Не сподівайся, вона страшна егоїстка.

Може, досить мене обговорювати? Та нехай… я прибула сюди тільки щоб пересвідчитися, що з братом Іванки усе гаразд. Тож, тепер я можу піти…

– Не спіши, зі мною не привітавшись, – як на зло, я ледь не стикнулася з Алексом, що лише підійшов. – Вітаю.

Він привітно махнув рукою. Божечки, тільки збиралася йти… не міг ти прибути на п’ять хвилин раніше?

– Привіт, бувай, – мовила я до нього, обійшла збоку й зібралася йти.

– Чому ти завжди така непривітна? – Алекс склав брови дашком. – Чому б не провести з нами трохи часу?

– Дякую, але я обіцяла провести час сьогодні з Ясею.

– Тоді бажаю гарного дня, наша рятівнице, – він солодко усміхнувся.

– Навзаєм, – пирхнула я.

Я помітила, як Ярослав уважно спостерігав за мною. А ще він подумав, що я дивна. Сподіваюся, ці четверо проведуть гарно час разом… вони знають одне одного з дитинства. Усі вони майже однолітки, ну, Сашко дещо старший за інших. Але у спогадах Іванки чимало було спільних кадрів. Усі вони – друзі з дитинства.

Та ще й родичі, можливо, і далекі… цікаво, а це ж усі члени сім’ї Хорт мають якісь здібності? Виходить, і Ярослав також. І їхні батьки… і всі-всі родичі. За моїми розрахунками, їх має бути досить багато. Можливо, просто не всі мають такі класні здібності, що можуть допомогти в екстрених ситуаціях.

Ну, цього мені не зрозуміти.

***

І знову ніч. Я йшла повільним кроком… ні, не я. Хтось інший, але це точно була не я. Схоже, я знову у тілі якоїсь іншої людини… цікаво, що це коїться. Я досі не можу зрозуміти, чому це я раптом уві сні переміщаюся у підсвідомість якоїсь людини? Це її майбутнє? Чи все відбувається в реальному часі?

Я бачила, як на небі висвічують зорі. Краєвиди були мені незнайомі… у цьому місті я точно не була. Якщо подумати, як мало де була, хоч і маю змогу побувати, де захочу. Коли є одразу все, то чомусь перестаєш бажати всього підряд…

У воді відблискував місяць. Якась річка. І міст. Я знаходилася на бетонній дорозі під мостом. За якусь мить я увійшла в тінь, було майже нічого не видно… але очі скоро звикли до темряви.

– Ховаєшся? – пролунав лукавий хлопчачий голос із моїх вуст. – Справді думаєш, що від мене можна сховатися?..

І тепер я побачила, до кого «я» говорила. Людина сиділа, прижавшись до холодної бетонної стіни й наче намагалася не дихати. Я повільним кроком наближалася. Тепер можна було розглянути, що це хлопець, можливо студент, можливо учень старших класів. Він налякано витріщався на мене.

– Зараз ти розповіси усе, що про них знаєш… – повільно говорив голос.

– П-про кого?

– Ой, не прикидайся. Я ж знаю, що ти все прекрасно розумієш.

Я зупинилася. Тепер переляканий хлопчина був прямо переді мною.

– Якщо ти вважаєш, – продовжував говорити голос з моїх вуст, – що тобі, твоїм дружкам, вашим батькам разом узятих, можна усе, тому що ви займаєте важливі посади і маєте достатньо бабла… то ти дуже помиляєшся. Рано чи пізно за все прийде розплата.