Розділ 10. Те, про що не хочеш говорити...

Я навіть не читала його думок. Усе й так було написано у нього на обличчі. Він дуже хоче, щоб я допомогла його подрузі…

Та мене хвилює інше. Коли я зустріла її, вона якнайскоріше постаралася зникнути з поля мого зору. Неначе усім своїм виглядом показувала, що вона не хоче тут і зараз мене бачити. Не хоче говорити на цю тему. Не хоче, аби я втручалася… і намагається приховати деталі.

Хоча, якби я захотіла, нічого приховати у неї б не вийшло.

– Не помиляєшся… – пробурмотів Славко, чешучи потилицю. – Вона там навідувалася до свого брата. Вони двійнята.

Отакої. Не знала, що в Іванки є брат, та ще й одноліток… навіть коли мимохіть читала її думки, нічого про нього не було. Вона намагається про нього не думати? Та правду кажучи, Іванка надто замкнута…

– А ти впевнений, що Іванка хоче, аби я їй допомагала? – запитала я.

– Не впевнений…

– Тоді навіщо просиш? Послухай, одна справа, якби вона сама сказала мені про її проблему. Інша – коли вона не бажає, аби їй допомагали. Я взагалі волію не втручатися у справи інших людей, а тим паче, робити послуги, коли не просять…

– Це не правда. Ти допомагаєш людям. Навіть коли вони не просять. Тій самій дівчинці учора… чи хочеш сказати, її батько сам тебе про це попросив? – Славко саркастично усміхнувся.

– Подумки – так. Він просто благав про допомогу. У Бога, у вищих сил… один раз почувши його думки, я не змогла спокійно спати. Тож затям – якщо я щось роблю, то це виключно з моїх бажань чи переконань.

– Отже, ти не будеш допомагати…

– Якщо Іванка не проситиме, так. У мене й так… передозування добрих справ цього місяця. Я ще ніколи в житті так багато разів підряд не використовувала свої сили, щоб допомагати комусь. Це виснажує.

Славко не витримав і пирснув зо сміху.

– Ну ти й дивна… «передозування добрих справ»! Це ж кому ти так багато допомагала?

З моменту мого переїзду до Києва… Ясі допомогла, потім той автобус, а далі – ця дивна подія в метро. Я там двічі врятувала всіх. А ще маленька Віка. Я не так і довго у Києві, ще й місяця не минуло.

– Я прийняла рішення не озвучувати, – мовила я Славкові, а тоді попрощалася й повернулася до кімнати.

Все ж, цікаво, що там у Іванки. Загалом, не буду себе тривожити й просто завтра у неї все розпитаю. Лише з власної цікавості. Це буде цілком нормально, ми ж з нею ніби як… колеги. І цілком нормально, що з мого боку виникла цікавість. Лише розпитаю і все…

***

Уночі я бачила сон-майбутнє Володимира Бойко, того самого чоловіка, доньку якого я нещодавно вилікувала. Йому прийшла звістка, що Вікторія здорова. Він був невимовно радий, спершу навіть не повірив у таке чудо… Дякував Богу, дякував усім вищим силам… хоча, то мені дякувати треба було б. Але нехай.

До чого ж гарним був сон…

А потім він різко змінився. Я брела десь між темними незнайомими провулками.

– Де-е ти..? – лунав лукавий голос. – Куди ж сховався?.. Від мене ти точно не втечеш…

Тоді я бачу перед собою обличчя переляканого чоловіка, різко переміщаюся в інше місце, таке ж темне й незнайоме. Постріл. На мене бризнула кров…

– Потрібно відповідати за свої вчинки, – наче з моїх вуст лунає незнайомий низький голос.

А перед очима жахлива картина… закривавлений труп чоловіка з вилупленими нажаханими очима.

Я прокинулася. Уся мокра й захекана, неначе справді щойно бігала між провулками… здавалося, неначе це я щойно… вбила людину? Ні-і, це була не я. З моїх вуст лунав чужий голос, це були чужі, не мої руки. Ніби як я перебувала в іншому тілі. Це… дивно.

У голові знову приглушений біль. Важкий і похмурий сон зробив свою справу – почуваюся я огидно. Але такий сон спробуй забути. Ці нажахані мертві очі врізалися мені в пам’ять. І досі ще бачу перед очима…

– Юль? З тобою все гаразд? – запитала Яся, коли ми йшли разом на пари.

Схоже, мій відчужений погляд наводив якісь підозри. Хоч я і мовчазна, але рідко така розгублена й похмура…

– Не все, – чесно призналася я. – Уночі… сон поганий наснився.

– Це який?

– Краще тобі не знати. Жахіття та й годі… наче й жахастиків не дивилася, з якого дива мені сниться таке..?

Та й зазвичай сни або звичайні, або ясновидні. Але такий, щоб я перебувала мов у тілі іншої людини… вперше. Сподіваюся, це не передбачення. Не витримаю, якщо таке трапиться насправді.

Через цей сон я геть і забула, що хотіла дещо розпитати і Іванки. І згадала про неї лише тоді, коли натрапила на дівчину в коридорі. У натовпі, звісно, її важко розгледіти – надто вона сіра й непомітна. Але я умудрилася ледь з нею не зіткнутися.

– Привіт, – мовила я.

Вона у відповідь кивнула і чомусь сховала очі. Ну все ясно. Досі думає про нашу зустріч у лікарні.

– Зачекай, – притримала я її за плече і аж відчула, як вона здригнулася. – Ти… боїшся, що почну тебе зайве розпитувати? Правильно. Я саме хотіла поговорити.