~ Екстра (4) ~

Колись у школі нам дали зробити проєкт разом із сусідом по парті, у групі. Моя сусідка по парті, якщо пам’ятаєте із попередніх історій, тихенька дівчинка-відмінниця. Звали її Настя. Вона дуже добре вчилася, була старанною і відповідальною, чим не подобалася іншим однокласникам. Вона завжди скаже, якщо вчитель забуде задати домашку…

Інші ж учні не були такими старанними, не могли взяти себе в руки й почати вчитися. І при цьому вважали, що Насті все легко дається. Заздрили їй. Але при цьому не соромилися весь час просити допомоги на самостійних чи контрольних. Але Настя часто їх ігнорувала або ж просто відмовляла… чим ще більше їх дратувала.

«От попросить колись вона у мене допомогти, я їй також відмовлю», – дулася дівчинка, що сиділа позаду нас.

Це марно ти так думаєш… Настя була безперечною у всьому, що у фізиці, що у біології, що в математиці, що в історії, що в мовах… її любили усі вчителі. Кожен би здивувався, як їй усе так дається, але я знаю – за цим успіхом безсонні ночі, безмежна витримка і багато, багато, дуже багато старань. Я навіть трохи розумію, чому вона не дає списувати – потратити стільки своїх зусиль і задарма дати комусь готовий розв’язок… це жорстоко у відношенні до себе. Хоч Настя і виглядала тихенькою сірою мишкою, але не була надто доброю, адже розуміла, що тоді її просто будуть використовувати.

Так ось, дали нам проєкт на двох. Треба було десь зустрітися поза уроками і розподілити, хто за що відповідає. Просто після уроків залишитися не можна було, адже це зайняло би багато часу, а Настя ще на якісь гуртки поспішала (як тільки вона на це час знаходить?)…

Домовилися зустрітися в одній із кав’ярень у центрі. Вона розташовувалася на широкій вулиці, де неподалік їздило багато машин, тут завжди було багато людей… шумно. Що ж, я туди не надовго прийшла – лише обговорити деталі проєкту з Настею. Я навіть нічого не замовляла.

«Я би взагалі сама весь проєкт зробила… – чула я думки Насті. – Так набагато легше, ніж довіритися комусь. Я ще й не знаю, наскільки добре вона його зробить».

За це можеш не перейматися – для тебе постараюся зробити ідеально, хоча зазвичай не викладаюся на повну.

– Що ж, розподілимо роботу, – мовила врешті дівчина. – Я зроблю це, оце… іще ось це.

– Не забагато на себе береш? Мені тоді зовсім мало роботи залишиться.

«Достатньо, – подумки спохмурніла моя напарниця. – Я й так боюся тобі щось давати робити… Хіба тобі не краще погодитися й зробити так, як я назначу?»

– Гаразд, – зітхнула вона. – Тоді ще зробиш… хм, ось це. Але тоді мені скинеш по вайберу, щоб я підправила.

– Без проблем. Тоді й виступ наш розподілимо.

«Виступ? Я думала, я сама собі текст напишу й представлю все сама…»

– А-ах, добре-добре, – заусміхалася вона. – Будемо по черзі говорити.

«Я би ще запропонувала зробити презентацію, але…»

Що ж, я вирішила трохи її подратувати.

– Давай ще презентацію зробимо, – мовила я. – За це бал піднімають.

«Чорт, це була моя ідея! Ух, чого ж я не сказала раніше…»

– Гарна ідея, – усміхнулася Настя ззовні. – Не проти, якщо я за це візьмуся?

«Хоча, у мене й так багато роботи… але мені дуже подобається робити презентації, я сама їх зроблю досконало, як ніхто інший. Не можу допустити, щоб до мого проєкту робила презентацію якась інша людина…»

– Гаразд, можеш робити презентацію, – погодилася я.

А наша сіра мишка виявилася всередині справжнім звіром… Та ще й самовпевненим та гордим. Ззовні так і не скажеш, та й на уроках – чемна і ввічлива з учителями. Коли відмовляє однокласникам зі списуванням, то робить це скромно… добре, що я не читала її думки у цей момент. Відчуваю, тоді її образ тихої милої скромняшки остаточно розлетівся би на дрібнесенькі уламки.