Розділ 4. Ненависний брат

А третя сусідка, до речі, з нами не живе. Це якась старшокурсниця, що явилася раз, привіталася і повідомила нам, що вона житиме у свого хлопця… чи то друга… загалом, не ясно. Але у кімнаті вона не буває.

Не знаю, чому, але вже на другий-третій день Яся вирішила, що ми з нею подруги і тепер всюди ходить зі мною. Але сказати, що я проти… ні, вона досить приємна особа. Є лише одна незручність – вона надто голосно думає! Її думки… це щось. І вдень вона просто не припиняє думати! Можливо, вона багато й не говорить, але весь час щось лепече в думках. Вона перебирає в голові сотню фраз перед тим, як щось сказати. Або навіть коли не бере участь в розмові, вона завжди щось обдумує… І буває, якась тема її сильно зачепить і вона про неї цілий день думає.

І я не можу припинити читати її думки. Ви не думайте, що мені особливо приємно втручатися у чиєсь життя й підслуховувати думки… але Ясині я контролювати не можу. Як я вже казала, вони перетинають усі межі.

І одного дня їй не давали спокою думки про брата. Мабуть, це той самий, у якого надто непривітна дівчина. Зазвичай Яся про нього не згадувала у думках… але цього ранку вона прокинулася, зазирнула в телефон і подумала:

«Каже, що навідається… Господи, як же я не хочу з ним зустрічатися. Якщо я не відповідаю на його дзвінки і повідомлення, то хіба не зрозуміло, що я й чути про нього не хочу?..»

Настільки похмурих думок Ясі я ще не чула. Навряд чи вона дуже любить свого брата.

«Потрібно буде постаратися не наткнутися на нього… – продовжувала мислити Яся. – Скоріше за все, чекатиме на мене біля головного входу. Попрошу у Юлі пройти через інший корпус…»

Мене й просити не треба. Я сама все прекрасно розумію, мені також проблеми не потрібні.

«Якщо знову він взявся за своє… ех, знову чіплятиметься за своїми грошима. Вимагатиме, щоб я додому повернулася. Матінку, звісно, шкода, але повертатися до нього я не хочу…»

А в тебе, я так розумію, неспокійне життя. Тепер я тим паче не хочу натикатися на твого брата.

Все ж таки, цікаво, що там за сімейна драма у Ясі. Треба буде якось розпитати у неї про сім’ю, але так, щоб не виникло зайвих підозр. Мені ж зі своєю сім’єю дуже пощастило – мама й тато розумні, освічені люди, які мають хорошу роботу й можуть добре забезпечувати свою сім’ю. Та окрім матеріального забезпечення, вони приділяють достатньо уваги своїм трьом дітям – мені, Славі та малому Владику. У нас просто чудова сім’я, я вважаю. Можливо, іноді не все ідеально, але порівняно з сім’ями, які я знаю… мені просто немає на що нарікати.

Тому і я свою сім’ю намагаюся убезпечити від негараздів. Наприклад, важких хвороб, невдалих збігів та інших нещасть, які можуть трапитися у повсякденності. Зазвичай я їх можу передбачити, але не часто кажу родичам про те, від чого й коли я їх уберегла. Хоча, вони здогадуюся, що я їм по-всякому допомагаю зі своїми надздібностями… Але іноді Слава починає нагліти – хоче, щоб усі її проблеми я допомагала вирішувати. Е, ні, якщо кашу сама заварила, то сама й розбирайся – тут я ні до чого.

Загалом, у мене сім’я пречудова. Але з думок Ясі про свого брата, я зрозуміла – з ним вона не ладнає. Думаю, таке не рідко у житті трапляється. І якщо вона не хоче жити вдома, а надає перевагу цьому гуртожитку, то мабуть, на це є причини.

І тому, по закінченню усіх пар, я сама запропонувала піти іншим шляхом, через їдальню, перед тим заглянувши до неї. Буцімто хочу зараз пообідати тут, а тоді можна буде вийти через інший корпус. Яся радісно мене підтримала. Ми швиденько вдвох поїли, а тоді рушили до гуртожитку.

«Сподіваюся, ми з ним розминулися, – радісно думала Яся. – Як добре, що Юля сама запропонувала прогулятися, а то я навіть не знаю, як би їй пояснювала… можливо, вона навіть не погодилася би зі мною піти. А може, почала б вважати мене дивною… вона й так мало говорить, хто ще знає, що там у неї на думці».

Але те, що в тебе на думці, я прекрасно знаю. Якщо чесно, мені важко з тобою говорити, бо ти весь час говориш, Ясю, навіть коли думаєш про щось інше.

Коли ми вже підійшли поближче до гуртожитка, Яся вмить завмерла і втупилася в одну точку. Дивитися там не було на що, тому я зрозуміла, що її погляд був спрямований на одну-єдину групу людей, яка там була.

– Чуєш… – пробурмотіла вона. – А може, підемо трохи погуляємо?

А в думках: «Я мала би здогадатися, що по-дурному було б чекати мене біля виходу… Логічно ж, що він піде до гуртожитку, де точно мене застане. Як же зробити так, щоб він мене не помітив…»

Пізно вже, Ясю. Тебе помітили. Чесно кажучи, з таким пишними світленькими кучерями тебе важко було б не побачити здалеку. Я тільки зітхнула.

– Здається, до тебе хтось, – я вказала на групку людей, що наближалися до нас.

– Ч-чого це ти вирішила, що до мене? – занервувалася дівчина.

– Поблизу нас більше нікого, а їх я точно не знаю.

– Краще ходімо кудись… я не хочу з ними розмовляти.

Я ж кажу, було вже пізно. Білявий хлопець зі схожим як у Ясі кудрявим волоссям, що йшов попереду, уже зловив її зоровий контакт і махнув рукою:

– Привіт, Ясечко! Куди це ти зібралася йти? Невже не впізнала рідного брата?..

Яся набурмосилася. Вперше бачила її миле обличчя у такому поганому настрої. Навіть думки вмить помутнішали, стали тихішими й похмурішими. Хлопець підійшов до нас, а зовсім неподалік зупинилися його, я так розумію, друзі – кілька здорових хлопців і дівчина (може, це та сама дівчина брата Ясі? Виглядала вона справді непривітною). Компанія не найкраща, скажу вам. Егоїстичні, пофігістичні, понтові… як їх тільки не назвати – вони мені не подобаються. Така ланка молоді, що нічим хорошим не вирізняється, лише дратує мене.