~ Екстра (2-3) ~

Одного разу на перерві я читала в телефоні книжку, повністю занурившись у сюжет. А коли я так роблю, то ненароком можу втратити концентрацію і зробити щось дивне рефлекторно, що ставить мене досить у невигідне положення. Залишається сподіватися, що у цей час нічого такого не станеться, що змусить мене випадково використати здібності на людях…

Кхм, ну, тут не важко здогадатися, що саме тоді щось таке й сталося. Коли я читала книжку, не помічаючи нічого довкола, однокласники вирішили піджартувати над моєю сусідкою по парті (сіра мишка, відмінниця, розумна, тиха й скромна дівчинка, яка чомусь не подобалася іншим) і запустили в неї кулькою з паперу. І випадково промахнулися. Та клята кулька полетіла прямо в мене.

Звісно ж, мої надзвичайні рефлекси та здібності, які не могли собі дозволити, щоб я якось постраждала, швидко спрацювали й змусили кульку зависнути в повітрі й упасти додолу. А коли я отямилася й усвідомила, що відбулося, на мене вставилася не одна пара очей.

Стерти пам’ять пів класу – не варіант. Я лише зробила вираз обличчя, наче я не зрозуміла, що відбулося. Добре, що коли куля зависла, я не робила ніяких різких рухів, тож навряд чи можна буде довести мою причетність до цього…

– Я знала, що ця школа якась проклята, – зітхнув хтось позад мене.

Від цієї репліки клас вибухнув реготом. Ті, хто не бачили, почати розпитувати, що відбулося, але й інші теж не до кінця розуміли, що сталося. Я лише стиснула плечима і як личить непримітній людині продовжила займатися своїми справами.

Але відтоді я не читала книг у місцях скупчення людей.

P.S. Не розумію, чим моя сусідка по парті не подобалася моїм однокласникам. Але кажуть, такі є в кожному класі. Можливо, їм не подобається те, що вона розумніша за них. Цікаво, а мене також би незлюбили, якби дізналися про мої надприродні сили?

***

Це трапилося цього літа. Я з мамою та Славою вибралися на прогулянку до парку, доки тато з Владиком поїхали на гурток… Тож, у нас була суто жіноча компанія.

Слава купила собі морозива, я ж відмовилася. Ви знаєте, що я більше люблю його їсти взимку, коли воно не тане, не тече на руки, які потім стають жахливо липкими. А от Славі, здається, це приносило задоволення… а може, і ні.

– Юля, ти ж можеш легко їх очистити, – благальним голосом клянчила вона. – Ну, вони ж такі липкі, що нічого взяти в руки не можна…

– Скористайся серветкою. І в тебе ще кутик рота в шоколаді…

– Серветка не допомагає. Ну будь ласка, тобі ж не важко!

– Сама винна, що їси морозиво влітку, коли воно таке.

– Та тільки збоченці їдять морозиво взимку…

– Наприклад, я. І мої сили не для того, щоб витирати твої липкі руки. Справляйся як і звичайні люди, що не мають всемогутньої сестрички.

Нашу невеличку сварку перервав плач дитини поблизу. Її мама з усіх сил намагалася утішити дівчинку, але та й слухати не хотіла. Я не надто любила плач дітей, тому хотіла швидше піти далі. Але моя добродушна мама зупинилася:

– Що ж це трапилося? Юля, не знаєш?

– Звідки мені зна… ох, – я зрозуміла, що вона хоче, щоб я прочитала думки.

Що я, власне, і зробила. У думках дівчинки я побачила недавній спогад, як песик виривається разом із повідком з її рук і біжить кудись…

– Вона загубила собачку, – мовила я. – Все, ходімо.

– Юлю… ну, може допоможеш їй? – мама благально глянула на мене.

– І не проси. Навіщо мені допомагати пересічній дівчинці? Тим паче, собака сама зможе знайти дорогу додому…

– А якщо її зіб’є машина?

– Нічого поганого не станеться, вони її знайдуть.

– А якщо ні? Хіба тобі вночі не снитиметься тепер ця нещасна собачка? – мама жалісливо заглянула мені у вічі. – Тебе не мучитимуть кошмари?

– Ні…

– А мене так! Будь ласка, заради мого спокою…

Божечки, ну чому моя мама така добра? От якби в неї була всемогутня сила, то вона би точно допомагала всім і всюди і стала би місцевим героєм. Тим часом моя мама заговорила до дівчинки.

– Прошу вибачення, – мовила вона. – Що трапилося?

– Та от, собачка вирвалася з повіду… Вона в нас не так і довго, от вона і розплакалася… подарунок на день народження був, вона так давно хотіла її. І не втримала – вирвалася…

– А як виглядав ваш песик? Може, ми допоможемо вам знайти?

Коли жінка почала описувати вигляд, я нишком вдерлася в її голову й чітко запам’ятала образ собачки. Тепер залишалося перевірити пам’ять людей довкола нас, щоб дізнатися, чи бачать вони зараз цього песика…

Ця процедура була нелегкою, але немає нічого неможливого для мене. Для кращої концентрації я присіла на лавку й приплющила очі, адже зараз я рилася у свідомості сотні людей… Знайшла. Песик був неподалік, його дуже привабив запах у вмісту перевернутого смітника.

– Ходімо, – смикнула я маму за рукав. – Я знаю, де він…

Це місце, яке я побачила у голові якогось перехожого, я знала. Тому песик швидко знайшовся. Мама з дитиною нам були безмежно вдячні. І їх навіть не зацікавило, яким же чином я його знайшла – вони просто були щасливі до безтями.