Розділ 3. Угода

«Моє ім’я Мар’яна, але звуть мене просто Яся. Я першокурсниця і тепер буду твоєю новою сусідкою по кімнаті, сподіваюся, ми подружимося… Ні, щось не так! Може, сподіваюся, будемо жити в мирі? Дурниці. Краще…»

Якусь хвилину я просто стояла під дверима, не наважуючись увійти. До мене доносилися аж надто голосні думки моєї нової сусідки… Може, мені варто скористатися силами й зробити так, щоб мене поселили в іншу кімнату?

Ех, може, якби не довелося стільки возитися з тими паперами…

«Отже, так, сподіваюся, ми поладнаємо! О, яке чудове слово. Цікаво, якими у мене будуть сусідки? Тут ще два вільних місця…»

Мені вистачить тебе одної. У тебе такі голосні думки, що мені аж моторошно уявити, що ти за людина. Зазвичай я контролюю свою здібність читати думки і можу нею не користуватися… але ти перекрикуєш усі межі.

Я зітхнула. Тратити ще купу часу й сил на таке… сподіваюся, я її зможу перетерпіти. Можливо, вона тільки зараз надто збуджена і тому поводиться подібним чином.

«Сподіваюся, дівчата будуть хорошими, а не такими непривітними, як нова дівчина мого брата… як же я хочу завести нових друзів!»

Я вкотре відсмикнула руку від ручки дверей. Господи, за що мені це? Такої сусідки по кімнаті ще треба було пошукати.

«Моє ім’я Мар’яна, але звуть мене просто Яся. Я першокурсниця і тепер буду твоєю новою сусідкою по кім… ой, а що, як вона також першокурсниця? Тоді «бути новою сусідкою» сюди не дуже підійде… Може, просто «я твоя сусідка по кімнаті»? Хоча, це само собою зрозуміло, адже що я тоді роблю у цій кімнаті…»

Та й справді. Боже, вона так старається, що потрібно буде й мені спробувати прибрати кислу міну зі свого обличчя, а то подумає, що я така ж непривітна, як нова дівчина її брата… але звідки мені знати, яка та дівчина? І з якого дива я взагалі над цим морочу голову?

Потім я уявила, який маю вигляд, стоячи вже кілька хвилин під дверима. Було б ніяково, якби саме зараз сюди прийшла ще третя сусідка…

Що ж, глибоко вдихнувши, я прочинила двері й зайшла всередину. Дівчина, що стояла біля вікна, аж підскочила від несподіванки й нервово заговорила:

– П-привіт! Я твоя нова сусід… ой, просто сусідка по кімнаті. Так… Мене звати Мар’яна, але звати мене… тобто, кличуть Ясею. А тебе як?

– Юля, – неохоче промовила я й простягнула руку. – Будемо знайомі.

Сподіваюся, я не виглядала надто непривітною, як нова дівчина її брата… взагалі, чому це я про неї вже вдруге згадую?

До речі, Яся була доволі симпатична. Попри милі риси обличчя – ясні великі очі й щира, трохи скромна усмішка – вона мала ще дуже пухке світло-русе волосся, що вилося дрібними кудряшками. Волосся було недовгим, десь до плечей, пухким і досить густим, вона була як пухнаста кульбабка.

– Ти також першокурсниця? – запитала Яся.

– Так…

– Ти з фізичного факультету, так? А яка кафедра?

Яка допитлива. Крім того, у неї в голові роїлося безліч голосних думок, що створювали неймовірний шум. Боже, а вночі вона хоч перестає думати? Я ж тоді спати не зможу…

– Я ось на загальній фізиці буду вчитися, – продовжувала вона щебетливим голосом. – А ти?

– Теж…

Як же мені не пощастило. Крім того, що буду з нею жити, так ще й на парах і взагалі… за що я заслужила на таку сусідку?..

Сподіваюся, інша буде нормальною. Або її взагалі не буде.

Яся не припиняла щебетати. Й іноді я вже не могла відрізнити, що є її думками, а що вона каже в голос, тому намагалася не на всі репліки реагувати, щоб уникнути незручних ситуацій. Вона би здивувалася, якби я відповіла на те, що вона подумала… хоча, таке вже траплялося зі мною. Часто у подібних ситуаціях можна почути: «А що, я це вголос сказала?»

Загалом, так почалося моє нове життя… і невже ви думаєте, що це всі «сюрпризи»?..

***

Тут було досить багато народу. Не так, як у класі… й аудиторії великі, просторі. Стільки нових лиць, усіх одразу й не запам’ятаєш. Так, спершу спробую запам’ятати викладачів, а тоді вже всіх інших, усе по черзі, по порядку…

Яся тепер всюди вешталася зі мною. І по дорозі на пари просила зачекати, і на лекції поряд сіла… і в думках усе сподівалася, що вона зі мною подружиться.

«Така хороша дівчинка, як добре, що вона моя сусідка. Я тут нікого не знаю, самій трохи страшно, але так добре, коли бачиш знайому людину…»

Я не поділяю її ентузіазму. І нічого серед людей не страшно… з якого дива ми вже добрі знайомі? Ти б краще завела знайомства з кимось кращим, ніж я. У школі я не тяжіла до знайомств чи дружби, та й зараз не надто хочеться…

Хоча мама перед моїм від’їздом давала настанову: «Подружися там обов’язково з кимось! Самій буде важко, а з другом завжди легше!»

Вона ж чудово знає, що я не потребую чиєїсь підтримки. І самій мені зовсім не важко, навпаки, немає чого боятися, якщо раптом використаю здібність. А якщо поряд весь час буде якась людина… важко буде ними користуватися, наприклад, після пар одразу телепортуватися у гуртожиток.

Коли пара закінчилася і настав час переходити в іншу аудиторію, у коридорі мене наздогнав моторошний, пробираючий до кісток вигук: