Розділ 2. Клуб самопроголошених героїв

І… знову ця реклама. Тепер уже візитівка, що була увіткнула між дверима. Це який вже раз? Я збилася з ліку…

Уже була весна. І ця реклама з’являлася знову й знову перед моїми очима.

– Мені ніколи, у мене ЗНО на носі, – прошипіла я до візитівки й відправила її у смітник. Мені шкода того, хто старався над дизайном цієї реклами… усі старання на ці дурниці.

Якщо ви не вірите, що час летить швидко… ні, не знаю я людей, які би так вважали. Час справді летить швидко і над ним ніхто не владний. Навіть мені, всемогутній, його не подолати. Тому потрібно зараз використовувати його максимально раціонально, щоб здати екзамени й поїхати в Київ. А націлилася я на фізичний факультет у КНУ імені Шевченка. У мене батьки там навчалися, то я й вирішила, що це непогана альтернатива для мене. Тим паче, мені майже байдуже було, де я буду навчатися.

І зараз я крокувала до школи своїм звичним маршрутом. Мимо мене проминали люди. Більшість у справах. Учні – у школу, студенти – на пари, дорослі – на роботу… Перебуваючи на вулиці, а особливо, у місцях, де багато людей, я намагаюся не читати думок. Хоча це доволі зручна здібність, але не тоді, коли це стосується скупчень людей. Тоді голоси у голові перемішуються і просто не можливо щось зрозуміти. Але коли людей довкола небагато, то ця здібність допомагає передбачити наближення якоїсь людини, що хоче з тобою заговорити. Підготуватися до питання, яке збираються задати. Вгадати настрій людини, зрозуміти, про що вона думає… о, так, іноді це доволі кумедно. Кумедно з лицемірами. Ті люди, які говорять не те, що думають, – для мене справжня вистава. Шкода, я можу тільки тихо над ними потішатися.

Читання думок дозволяє мені уникнути купи незручних ситуацій. Позбутися підступів чи навмисних неприємних жартів. Люди завжди думають про те, що скажуть чи що збираються зробити, думаючи, що їх ніхто не почує… наївні. Їхні думки я прекрасно чую, як і голос, тому навряд чи мене можна буде заскочити зненацька якимись невдалими жартами моїх придуркуватих однокласників.

– Бережна Юлія?

Божечки. Я аж підскочила. Не можна так серед білого дня лякати, не попереджуючи подумки… а, я ж зараз на вулиці з купою народу. Логічно, що думок я не читала.

Отже, якщо хочете мене застати зненацька – робіть це на широкій вулиці, де повно людей. Цікаво, той, хто мене окликнув, щось про це знав?..

До речі, це був якийсь абсолютно незнайомий хлопець, важко сказати, якого віку. Навряд чи мій однокласник, я їх намагалася запам’ятати. Зі школи? Не схоже…

Він був значно вищим за мене, мав густе попелясте волосся, зачесане набік. Боже, та такої зовнішності хлопців на вулиці можна щодня зустріти. Але особисто я його не знала точно. Й уявлення не маю, звідки він знає моє ім’я та прізвище.

– Що таке? – нетерпляче озвалася я.

Хлопець трохи скривився, почувши від мене таку… не досить ввічливу відповідь. А що ти хотів? Налякав мене серед білого дня. Я тебе не знаю, чого тобі взагалі від мене треба?

– Ти кілька разів не відгукувалася на наші повідомлення, – повільно мовив він. – Тому я повинен провести тебе особисто…

– Що?

Які повідомлення? Куди провести? Я в школу взагалі-то йду.

– Боже, чого це я повинен робити… – прошепотів він якось невдоволено, а потім до мене додав: – Загалом, зараз ти повинна піти зі мною.

– Що за приколи? У мене перший урок скоро розпочнеться.

– Один день пропустити можна, а це важливіше…

– Ти взагалі хто? Чого я повинна з тобою іти? І про що йдеться мова?

– А ти не можеш здогадатися?

Останнє питання було навряд чи просто так. Я аж остовпіла. Ні, на вулиці користуватися силою думки незручно. Щоб прочитати думки однієї людини, потрібна велика концентрація, а я ще не хочу напружуватися.

І що він мав на увазі під своїм «здогадатися»?

– Вибачте. Я йду в школу, – я розвернулася й пішла своєю дорогою.

Яка мені справа до цього дивака? Не хочу на нього навіть своїх сил тратити.

– Стій!

Він несподівано вхопив мене за плече. Міцно. Мені аж здалося, що пазурами вп’явся. Що ж, таки доведеться.

– Відпусти, – холодно проказала я, вкладаючи силу в ці слова.

Вмить цей наказ дістався його мозку й примусив руку відпустити мене. Він шоковано застиг на місці, а я рушила собі далі. Боже, до початку уроку не так і багато часу залишилося… треба прискоритися. Хоча краще завернути у найближчий провулок і телепортуватися десь біля школи у тихому місці. Хвилин десять зекономлю.

Та вмить переді мною все наче завмерло. І враз стало темно. Мені знадобився час, щоб усвідомити, що я вже не на багатолюдній вулиці, а в невідомому темному приміщенні. Та-а-ак… я потребую пояснень.

– Дякую, Іво.

– Я знала, що цей придурок не впорається…

– Помовчи! – о, це голос хлопця, що заговорив зі мною на вулиці. – Сама бачила… що у неї за сила взагалі?

– Прояви терпіння…

Різко увімкнулося світло. Багато яскравих лампочок по всьому периметру квадратної пустої кімнати із сірими шпалерами. Я усвідомила, що сиджу на стільці, а руки у мене зв’язані мотузкою. Переді мною стояло троє – той хлопець, дівчина, трохи старша за мене, а також дорослий чоловік з борідкою у чорному костюмі.