Розділ тридцять перший

Про те, що до нас їде перевірка, ми довідалися від приголомшеного чергового з найдальшого посту. Добре, що їх там двоє було за замовчуванням і один міг домчати так вчасно до гарнізону.

Перевірка. Так, всі ревізії завжди раптові, щоб ми не встигли налаштувати декорацій і домовитись, хто і яку роль відіграє. Але в принципі чекати на неї було варто — бо ми важливу справу розкрили, галас підняли, народ зацікавився, що це там за гарнізон у самій дупі світу. Але хто б не приїхав на нас подивитися, мені було чим пишатися: ремонт у казармах є;  є такоє плац — рівний, де треба, а де не треба, не рівний; душові новенькі, нове приміщення для прийому їжі, тренувальне поле, майже закінчений майданчик для переробки та транспортування дендрофекального композиту… 

Маршал звісно благав, щоб я хоч лайно муммінів прибрала, бо ми його стягли на найвидніше місце. Але я тільки очима блиснула — ми ж з ним домовились, тепер хай виконує мої умови! Канал ми ще толком копати не почали, а територію розмітили, тож прибрати добро нікуди було. Хіба що гарно утрамбувати, щоб замість куп були симпатичні пірамідки.

Так, головне, щоб Порошинка не відкопала десь чергового смердючого осетра… А то такий запах над усім гарнізоном не покращить настрій ревізорів. Але Порошинка спокійнісінько рила свої котячі ямки в кущах і вся метушня їй була глибоко до лампочки, періодично вона терлася об чужі ноги і навіть часом застрибувала на мої коліна. Тільки в їдальню ми її не пускали всіма силами, бо то не гігієнічно. Загалом, кицька-то не хвилювалася, а от ми… Так ми таки бігали і судомно намагалися впорядкувати все від і до. Причому так, щоб ніде й натяку не було, що про перевірку ми вже дізналися. Так навіть краще: не треба в парадну форму вбиратися та маршувати. Мовляв, життя в гарнізоні йде своєю чергою: бігом руш, шикуйсь-струнко, праворуч, стройовим кроком руш!

Група чергових по їдальні підтюпцем — подалі від начальства, ближче до їжі, як і має бути — бігла повз мене на приймання чергової поставки. Маршал стояв на ганку головної будівлі і був, здається, готовий до всього. Ну, хлопче, ти хоч би посміхнувся, ми ж молодці!..

А що там за перевірка, зараз дізнаємось…

Порошинка, розмахуючи хвостом, помчала повз мене прямо до головної будівлі, і в пащі вона тримала мишу, яка вже не ворушилася.

«Це що таке?» — прочитала я в погляді маршала гнівний крик.

«Це миша, пане маршал, — так само подумки відповіла я і знизала плечима. — Ну не тухла ж осетрина і добре. Це вам, щоб ви не дуже засмучувалися, якщо що…»

Порошинка поклала здобич просто під ноги маршала і зісковзнула з ганку. Скориставшись моментом, маршал одразу скинув мишу назад носком чобота. Порошинка у цей момент обернулася, і я зрозуміла — такого лютого ворога підполковник Дейс собі ще ніколи не наживав. Які там морлоки та Рейджі!..

Рейджі, до речі, ми відправили до міста вже наступного ранку після засідки. Це було тиждень тому. Усіх трьох відправили — хай там дізнаються, хто більше, а хто менше винен. Мені було, звичайно, цікаво, хто з них був головним, а хто просто виконував чужі накази, але я розуміла — це питання зовсім не в моїй компетенції. Потім усе дізнаюся, коли слідство закінчиться. Якщо почну носа свого пхати — проблеми виникнуть вже в мене, ще й татові прилетить по дотичній, що вже зовсім погано. Що не дивувало — то це їхня мовчанка, навіть батько Рейджі заткнувся і не збирався більше скаржитися нікуди. Бо розуміли всі: все, що сказано, може бути використане проти них. Бо морлоки були дуже серйозною провиною. 

Можливо, батько і не був у курсі всього, що відбувалося, хто ж знає. Але найімовірніше, звичайно ж, був. Я, до речі, довго ще намагалася зрозуміти, хто був тією другою людиною, кого я бачила разом із Рейджі-сестрою,  але не змогла. Натомість маршал підняв мені настрій перед тим, як затриманих відправили на пристань у супроводі конвою на чолі з капралом Безером.

— Я вказав, що ви можете підтвердити, що вистежили злодіїв, зробили первинний огляд місця утримання морлоків та впізнати Ірму Рейджі. Тож, лейтенанте Гонзо, вас можуть викликати — і обов'язково викличуть! — і до королівського слідства, і потім до королівського суду. Ну і про ваші розслідування з поставками написав також. — Я була така приголомшена, що маршал зрозумів мою гримасу неправильно: — Не переймайтеся ви так, ваші дорогоцінні казарми за час вашої відсутності не рознесуть, і ваше безцінне лайно…

— Наше безцінне лайно, — сказала я. Гроші не пахнуть.

— Безцінне лайно запакують і відправлять як належить.

Ех, композит композитом, а до вигрібної ями мене все ще макнути можуть, сумно подумала я. Перевірка ж! Зараз як виявить ревізор якісь косяки, і маршал одразу змінить свою думку. Не те, щоб воно мене хвилювало, але як командир він мав дати мені характеристику.

Ех.

І ось я вже майже втомилася стояти на одному місці в очікуванні, як у отворі стіни з'явилися аж три карети стандартного зразка — абсолютно в такій самій я приїхала в гарнізон багацько, навіть і не перерахуєш скільки днів тому. Упряжі на крилоконях теж були стандартного зразка. І форма на людях. Ну, що тут скажеш, армія ж. Карети зупинилися низкою — і з першої одразу вискочив квартет у цивільному одязі і з купою паперів і коробок у руках. Я вже замислилася, до кого ці пані та панове — до бухгалтерії чи одразу до мене, як з наступної карети плавно вийшов вельми колоритний пан.

Він узагалі привертав до себе увагу — чорна із золотом форма, начищені до блиску чоботи, виправка, високий, широкий, лисий, але з густою темною бородою. Брови на його обличчі ходили туди-сюди вгору-вниз, зовсім як у Аттіки, а погляд як приціл нишпорив по окрузі, то затримуючись на мені, то зосереджуючись на чомусь ще. Сказати, що мені стало незатишно, нічого не сказати. Жах, а це кого ще до нас принесло?!