Розділ тридцятий

Залишок дня пройшов у нервовому напруженні — і розуму, і тіла. М'язи рипіли від перенапруги, все-таки ніч видалася в побігеньках і фізичних вправах, та й ранок не був кращий. А голова боліла у спробі збагнути, як би так просковзнути в план маршала і відкусити від загального пирога. Нічого адекватного так і не придумавши, я впала на пару годин в ліжко, щоб відпочити і привести себе до ладу. Звісно такий сон не надто корисний, але хоча б галочка буде — було таке діло, що я навіть трохи відпочивала.

Уві сні мозок все одно прокручував різні варіанти розвитку подій. Що у Рейджі були спільники, що маршала отруїли або одружили, або приворожили, що ліс раптово спалахнув і морлоки збожеволіли, що Рейджі супермаги і всіх обдурили, що хтось знищив усі мої розробки з розповсюдження композиту… Ну і як вишенька на торті — уві сні я і справді вийшла заміж за літнього генерала. Останнє злегка засмутило. Так, згодна, серйозний дорослий чоловік — це чудово, але ж най воно буде без перебору і нерівних браків. Бо мені ж таки не сімдесят років, аби тільки за ручку з чоловіком триматись.

Загалом прокинулась я з розумінням, що чоловік, який Анет в батьки годиться, таки не моє. Молодше треба брати, щоб і мозок був, і активна жага до життя. І так була питома різниця між моїми підходами до проблем та вирішення їх та тим, як це робили місцеві. А якщо ще накласти поверх цього нюанси, пов'язані з віком та статусом у цьому світі? Не кортіло зустріти якогось ретрограда. Он маршалу ще можна в мозок постукати, він молодий і у чудовій формі, все розуміє, хоч і зараза. І це не з підлеглими спілкуватися, вони за будь-яку біганину, аби вдосталь годували і розважали. Тож потрібен мені чоловік прогресивний та активний!

Хоча з чого раптом потрібний?.. У мене ж самий розквіт кар'єри, нема чого про шлюбні справи думати!

Я якнайшвидше стерла сонну одур, бо так і до переліку вимог до кандидата в наречені можна додуматися, і перейшла у свідоміший режим.

За вікном вже були сутінки, отже, треба було активніше ворушитися. Звісно вночі простіше залишити гарнізон. Так-то і вдень, і вночі були вартові, і ночами дивилися так само уважно, але все ж таки більше в бік лісу — раптом атака морлоків. І знову ж таки: вивести людей у ​​засідку теж простіше під покровом ночі. І я всерйоз збиралася приєднатися до цього загону.

Підготовка була простою — одягнутися у форму основного загону. До речі, з легкою радістю я зазначила, що ті ж штани на мені вже сидять вільно, поступово вправи та тренування, активність протягом дня та відносно збалансоване харчування дали результати. Невеликі — але це лише початок!

До загону прибитись було нелегко, мене з підльоту маршал розпізнав би, а от дізнатися у капрала Безера, де саме збирається перетинати стіни загін, було нескладно. Головне — сказати пароль: «У мене наказ». Добре в армії бути старшим офіцером навіть ніхто підтвердження не попросив. Заодно я зажадала у Безера звіт про стан гарнізону, та й про хід операції. Правильно я здогадалася, що своїм людям маршал дасть хоч би стислі пояснення.

Поки я відпочивала, супротивник не спав. Рейджі-сина почали ніби-то розколювати, поки м'яко і вмовляннями, бо маршал стримувався. Бо, все правильно, ніхто його по голові ласкаво не погладить, якщо затриманий не зможе вимовити навіть свого імені через надмірно тяжку руку правосуддя. Рейджі-батько продовжував сидіти в себе в кімнаті, а його дочка пішла у свої покої і також замкнулася. Маршал — через свою доброзичливість, не інакше, хе-хе — зайшов до родичів висловити свої співчуття, мовляв, а ваш брат, він же син, виявляється, жахливий порушник! Мовляв, щойно приїдуть бронезаври з села, то одразу відправимо цього злочинця до міста. Не на крилоконях його тягти!..

Маршал свою місію виконав, тепер залишалося тільки чекати, хто ж рушить з гарнізону у бік лісу, пройшовши мимо диво сонної сьогодні варти. Заодно й загін у засідку збирався.

Загалом стежила я за всім через кущі, в які нібито відійшла за потребою, а насправді сховалась від маршала. Це був, так би мовити, тактичний відступ з метою наздогнати загін пізніше і з'явитися, коли вже не можна буде просто мені нахамити і залишити в гарнізоні. Я підготувалася — чорна шапочка та чорна форма. І обличчя теж трохи вимазала, щоб світлою плямою у темряві не світити. Коммандос, щоб його!..

Через стіну загін перестрибнув на раз-два, мені довелося перевалюватися, але все закінчилося вдало, благо камінь був серйозно поїдений місцевими тваринами. Потім один за одним усі шість чоловік і я сьома поповзли у бік лісу, ховаючись у тінях і за камінням від будь-яких поглядів. Зручну доріжку геомант підняв спеціально — ще вдень і так тишком-нишком, щоб ніхто не здогадався.

Вже в лісі загін швидко розібрав рюкзаки, приховані за одним з дерев. Хтось одразу присмоктався до фляги, хтось розподіляв вагу, перевіряв свободу руху. Однак... А я про це й не подумала — про запаси. Тобто задумалася і навіть пайок зібрала, але далі роздумів справа в мене й не пішла... Але все правильно! Невідомо ж, скільки в засідці сидіти доведеться. А якщо всю ніч і навіть більше, що від голоду мучитися? Або від холоду страждати?

Я подумки вилаялася — так поспішала потрапити до лісу за маршалом, що зовсім забула про запаси. Просто вважала справу вже вирішеною, якось не врахувала, що засідка — це не десять хвилин. Ох, я й красуня!.. Ганьба!

І тут мені в груди прилетіла важка грудка — рюкзак. Я схопилася за нього руками, ледве втримала рівновагу, втім, наступної миті вже впала на землю п'ятою точкою, бо з-за дерева показався маршал: