Розділ двадцать дев'ятий

Ой, треба було бачити той вираз обличчя маршала! Він навіть свій свисток впустив, добре, що не на землю, вчасно спіймав. Моє обличчя, втім, теж трохи витяглося, але причини для здивування у нас з маршалом були різні.

Маршал бачив морлоків у клітках. Я теж. У клітках сиділи милі такі безпечні мороки, дуже спокійні і слухняні. Але маршал дивився на всіх разом, приглядався до них, а я свердлила поглядом саме того, який ледь не розніс і клітку, і все довкола. Я не могла сплутати його з іншим морлоком, бо він мені запам'ятався. Клітку він справді мав зруйнувати та вирватися на волю, он і прути зрушені. Але раптом він передумав. Морфував назад у безпечного зайчика і заліг. Морлоки морфували-морфували, але не виморфували, гм-м, а чому так сталося?

— Мою ж дивізію, — сказала я приголомшено.

— У вас що, є власна дивізія? — одразу пирхнув маршал. — Ви за кого себе маєте? 

Хто про що, а він усе про свій гарнізон.

— Я зрозуміла, — зітхнула я, відмахнувшись від нього. Причому навіть якесь почуття було — дивне. Чи то полегшення, чи то втома. — Вони бояться темряви. Найбільше вони бояться темряви. Бачите? Я залишила світло увімкненим… І все. І їм навіть на нас тепер начхати. Я думаю, що вони ще й погано реагують на різке вмикання світла — може їм важко перебудовувати органи зору? А світає все ж таки поступово...

— А може, ви дійсно маєте рацію, — пробурмотів маршал, ідучи вздовж кліток. Він наблизився до них — жодного результату. Морлоки проводжали його байдужими поглядами. — Так, мабуть, так і є. Але ж я не очікував, що їх так багато тут. — Він обернувся до мене. — А Рейджі, що ви бачили, лейтенанте?..

— Я бачила, як вона заходила сюди і виходила, — хмикнула я. — Інакше я б і не здогадалася, що тут є вхід. А до того вона говорила з кимось, чи то з батьком, чи то з братом, я не розібрала. Але не тут, осторонь, я стежила і йшла за нею навмисне… Але головне зараз не це, а як їх взять на місці злочина? Думки є, підполковнику?

Підполковник думок не мав. Ну, або він вирішив мені їх не озвучувати. Знову. Ну шо за чоловік такий, га? Все в собі, все в собі! Треба терміново його ще приголомшити, з лайном мумінів вийшло, тож і вдруге вийде як мені треба.

— Коли вони сюди знову прийдуть — невідомо. Може, за годину, а може, за тиждень. А ми не можемо влаштувати тут засідку і сидіти в ній нескінченно. Їжа у морлоків є, постійного контролю вони не вимагають. Стежити за Рейджі, звичайно, можливо… І поки що це оптимальний варіант. Але я впевнена, що можна знайти інше рішення, якщо подумати… — промовляла я, сподіваючись, що й справді мене осяє здогадкою. Маршал тільки хитав головою і ходив уздовж кліток. — Ви б, мабуть, спиною до них не поверталися, бо хто зна, що їм в голову стукне... А знаєте, що? Найкращий спосіб спровокувати когось — зробити те, на що він ніяк не чекає.

Все правильно, як у будь-якій командній грі. Збий супротивника з пантелику, щоб він припустився помилки. Чи дійсно спробувати? Ризик завжди є…

— У нас є віз, — замислилась я. — І є троє Рейджі. І морлоки є. Хоча морлоки необов'язкові. Ось те, що Рейджі цілих троє, може допомогти. Давайте притягнемо віз на пристань, потім я прибіжу до них і скажу, що з їхнім вантажем виникли проблеми. Нехай вирішать, що один із них пішов проти інших… М?

— Ні, так ви нічого не доб'єтеся, вони знають один одного десятки років, — відмахнувся маршал. — Я вже вам сказав — не вважайте інших дурнішими за себе. Вони на це не поведуться.

Логічно. А гарний був план, шкода, що зовсім не боєздатний.

— Гаразд. Як ви вважаєте тоді те, що сюди заходила донька, відіграє роль? — продовжувала я. — Може, морлоки лише з нею адекватні? Давайте її заарештуємо за розтрату?

— Це просто, можна і так зробити, — зітхнув маршал і сів на колоду. Але спочатку перевірив, щоб не було підозрілого нічого на ній. — А далі що ви пропонуєте?

«Головне вплутатися в цю історію, а там подивимося», — подумала я, але на жаль ця думка була доволі погана. Тут все серйозно, справа державного значення, сам король приділив увагу цій справі! Бити треба точно, а не навмання, план потрібен чіткий, а не приблизний і нереальний… От що з того, що ми знаємо хто злодій, знаємо як було скоєно злочин, знаємо де? Бо зробити з цим зовсім нічого не можемо! Це що таке взагалі? Чому в усіх детективах злочинець встигав докладно каятися перед тим, як спробувати прикінчити детектива, а в останній момент на виручку детективу приходив вірний друг? Ну, так я розумію, що це відбувається, тому що це погані детективи, розраховані на видовищність. А в якісних історіях — в них той друг все заздалегідь прораховує і заманює злочинців у пастку!

— А це ж дійсно непоганий варіант, — промовила я, всерйоз замислившись. — Так, місце зустрічі змінити не можна…

— Яке місце? — напружився маршал. — Якої зустрічі?

— Оце друге не важливо взагалі, — буркнула я. — Все, що ми можемо зробити, це змусити Рейджі прийти сюди. Не заважайте, я зараз намагаюся все спланувати!

Як там було в тій історії? Один хлопець потрапив у пастку, в полон до бандитів, а другий мав один спосіб йому допомогти: влаштувати засідку там, куди банда мала прийти обов'язково. Якщо уявити, що у нас така сама ситуація і я, наприклад, потрапила в лапи Рейджі. І якщо щось не так зроблю чи скажу, вони мене неодмінно вб'ють. Гм-м, в серіалі ще банда йшла звільняти спільника, щоб він їх усіх не здав. А це же реальна ідея! Нам не потрібні морлоки, нам потрібне місце, де сидять морлоки і дуже схвильовані стосовно своїх таємниць Рейджі. Тобто нам потрібно, щоб одного з них…