Розділ двадцять восьмий

Допоможе чи ні, а виходу однаково не було. Краще б кригу прикласти, звичайно, але що мала, тим і скористалася. Ну і як результат мені довелося робити кам'яне обличчя і вмовляти себе, що я таким чином надаю першу допомогу в дуже стиснутих обставинах, а маршал був змушений знову терпіти мої знущання.

Я знайшла миле і на вигляд приємне містечко — трава, гладкі камінці, я сподівалася, що під ними ніхто не ховається — якраз зручно, щоб вода стікала хоч куди, інакше довкола маршала зараз буде болотце. Після всіх пережитих потрясінь регулювати струмінь води було складно.

— Пха-легше…

Ну, вибачте, я ж вам не кран над раковиною, у мене немає вбудованих вентилів, мовчки обурилася я, але постаралася лити обережніше. А то ще захлинеться… Звісно добре було б мати під рукою антигістамінні засоби. Взагалі треба з'ясувати, чи є тут хоч щось подібне? Медпункт у мене ще не освоєний абсолютно, недогледіла! Але добре, що вода завжди під рукою, була б я геомантом, було усе набагато сумніше. У такому випадку хіба що прикопати під деревом була б здатна в один помах руки.

Помалу маршала трохи здувало. Не так швидко, як мені хотілося б, не те щоб він на очах ставав таким же красенем, яким був, але он, очі вже розкрилися досить, щоб щось бачити, і обличчя перетворилося на більш-менш нормальне, щоб вже можна було не хвилюватися за маршальське здоров'я. Це був саме той влучний момент, котрим я взяла і скористалася.

— То що у вас за завдання королівської важливості, підполковнику? — Запитала я і внутрішньо напружилася. Він міг звісно мені не відповісти.

— Ви що!.. — рвонувся маршал, а я приклала його струменем трохи сильніше, ніж потрібно. Ну, якоїсь такої реакції я й чекала, але здаватися не збиралася. Я все вмію краще! Пора йому вже змиритися, визнати мою правоту і капітулювати під моїм натиском.

— Ага, я, саме я. Лежіть спокійно, бо ви мене нервуєте. А навіщо ви взагалі полізли до лісу?

— А ви?.. — парирував маршал. Міцний горішок. Але, здається, готовий здатися, треба ще трохи натиснути.

— Спіймайте ту вівцю із підпаленим задом, яка мене винесла сюди на на своїй шкурі, у неї й спитайте, — знизала я плечима, набуваючи зовні байдужого до всього вигляду. — Вона точно в курсі, навіщо я тут, а мене до відома не поставила чомусь. Ну, вівці та барани, та й морлоки, вони такі. Щось роблять, а мене інформувати за потрібне не вважають…

До маршала жарт дійшов. Обличчя його знову почервоніло, але не набрякло — вже добре. Хоча круглі щічки досі робили його схожим на хом'яка.

— Лежіть спокійно, — попередила я. — Поки набряк не спаде, сіпатися не рекомендую. Ви мене взагалі не посвячуєте ні в які справи, але ж я другий після вас офіцер у гарнізоні.

Ага, ось тут йому заперечити не було чого. Статут суворий, але це статут, прочитати його я вже неодноразово встигла. І якщо слідувати букві закону, я маю знати все від і до, ну, в межах рівня мого допуску. Бо я ж другий офіцер за рангом, як не крути, мені треба! От тільки маршал нахабно той статут порушував, і зараз я його цим притиснула.

— Ніколи не хотів би бачити у своєму підпорядкуванні молодшу дочку свого колишнього командира, — зізнався маршал і почухався, але вже не так істерично. О, добрий знак, так? Він майже викинув білий прапор? — І відповідати за вас перед ним.

— Так я наче дівчинка вже доросла, — хмикнула я і навіть вигляду набула гордого і неприступного, загалом, самовпевненого. Щоправда, за маршалом стежила, який у нього стан, хоч би візуально. Чи можна йому вставати? Ні, нехай ще полежить трохи, поки він балакучий. — А от трапиться щось з вами, а раптом війна чи потоп, а я не в курсі! І саме за це вас точно не погладять підвищенням по еполетах, ну і мене за вами за компанію. Давайте так: ви щось мені, я звісно щось вам. Обміняємось інформацією, яка у вас… у нас є. Якого морлока ви взагалі потяглися до лісу?

Я прикусила зсередини щоку, щоб не хмикати і не смикатися. Щоб здаватися суперсерйозною і зосередитися заодно. Непомітно, але мені так легше було. Бо на жаль Шерлок Холмс з мене був не дуже вправний, але все рівно: кращий за маршала.

— Вас шукав, — швидко відповів він. 

Занадто швидко, щоб я в це всерйоз повірила, ще й погляд був надто відкритим, мовляв, правда і тільки правда, лапами морлока присягаюся. Так, поки я шастала тут і боялася, думки такі були — хоч би мене врятували і таке інше, і маршал навіть їх — ті думки — зараз трішечки підтвердив, але це лише тому, що звучить дуже правдоподібно. Дуже правдоподібно. Тому я не вірю. Це ж найперше, що б мені на думку спало за ідеєю.

— Відповідь неправильна, — похитала я головою. У чиїхось фантазіях ми виглядали б навіть романтично, якби маршал лежав головою у мене на колінах. Але ні, він лежав сам по собі, мокрий і синювато-червоний від холодної води та алергії, головою на великому камені, а я просто сиділа поруч і хлюпала на нього водою. — Я впевнена у цьому. Пішли ви сюди… не за мною. Так?

Хвилина, друга — між нами завмерла тиша — хто впертіший, хто вистоїть. Маршал — не учень сьомого класу, а дуже шкода. Важко знайти важелі тиску на дорослого мужика, якого я майже не знаю. В щоденник зауваження не записати, двійку не поставити, батьками не пригрозити. А це ж ідея…

— А ви знайдіть в тому, що я дочка генерала Гонзо, позитивні сторони, — порадила я.

Маршал від подиву розкрив свої очі так широко, як ніколи, — гм-м, а гарний у нього все ж таки колір очей, і вже не здається азіатом. Але хай поки що ще полежить, відпочине. Бо якщо віповзе від мене, то я вже від нього нічого не доб'юся.  І сам він як чоловік в принципі нічого зовнішні, тільки от пацан-пацаном взагалі-то. Була б я зовсім як Аннет, розглянула його як потенційну кандидатуру. Ну там, посміятися разом, підморгнути та щось прошепотіти один одному — р-романтика. Але ж мені не двадцять із хвостиком, я майже вдвічі більше, і — ні, мені з таким молодим чоловіком нецікаво. Може, у тата якийсь вдовий генерал є у приятелях? Так, щоб мені за віком, інтелектом і розвитком підійшов?..