Розділ двадцять сьомий

Десь на відстані щось звалилося, до мене долинув свист — але не людський, а такий ніби природний, наче вітер свистить між будинками. Порив вітру смикнув і моє дерево, посипалося листя з верхівки, в тому числі і на мене. Звичайно, довелося відпльовуватися, змітати все з голови, гілка похитнулася, моя попа мало не переважила і не потягнула мене вниз. У голові промайнуло зловтішне «зате падати буде м'яко», але все-таки руки зачепилися за стовбур, та й ноги вдалося розчепірити, зафіксувати себе, так би мовити. Серце стукало в горлі так, ніби я пробігла без підготовки коротку дистанцію. Але вітер начебто стих.

Я зітхнула і повернулася до моїх тарганів, тобто підозрілого повзання під деревом. І… От чортівня! Варто мені було відволіктися зовсім на трохи — секунд десять, не більше, як блискітки підповзли ще ближче і виявилися зовсім не блискітками. Хоча на що я сподівалася? Блищали лусочки на лобі та панцирі, а самі підповзаючі нагадували щось дуже миле, але підозріле. Хоча, до чого це я? Все, що можна класифікувати як морлока, апріорі небезпечно. Особливо у темному лісі!

Морлоки були дрібними, дрібнішими за тих, яких я бачила в клітках. Значить, вони не з тієї будівлі, правда? У невірному світлі зірок виблискували і їхні дзьобики, і кінчики крил, а особливо яскраво горіли очі. Якщо он то кругленьке, що світиться, — це все ж таки очі. Тварини оточили дерево, але сиділи смирно, хоча це мене не надто обнадіювало. У мене виникло стійке відчуття, що я те саме наливне яблучко, яке ось-ось мало впасти з гілки.

І гілка, як на зло, стала відчутно рипіти під моїми другими дев'яносто чи трохи більше, а потім і нога трохи зісковзнула по стовбуру, сучок попався нестійкий. Я швидко схопилася руками зручніше, пересіла на іншу гілку трохи нижче. І зграя внизу одним злитим рухом перемістилася так само вбік. Підозріло.

Ніч тим часом добігала до свого кінця: ще трохи, і з'явиться натяк на світанок. От тільки істоти внизу і не думали повзати, так і зображали з себе елементи місцевого декору з лускою і поблискували очима. І не морфували, що було в моїй ситуації добре.

Гм-м, але якщо ці не морфували, чи це означає, що мені поки траплялися тільки виведені штучним відбіром персонажі? Чи те, що цей свист не на всіх діяв? Точніше, збирачів та дресирувальників морлоків не цікавили дрібні екземпляри? Чи все ще простіше, ніякої змови немає, а та вовко-вівця, що горіла, морфувала через те, що залишилася одна, без зграї? Чи все ж таки Рейджі — найголовніші лиходії і не просто хочуть трохи поїсти, а й… захопити світ?

Та ні, маячня якась! Навіщо їм світ, коли вони й так мають гроші?

Я сонно зітхнула, позіхнула і спробувала зручніше влаштуватися на гілці. Мої сідниці кричали від болю, здавалося, дерево видавило в них виїмку. Ноги поколювало від незручної пози, спина відвалювалася, пальці теж зводило — триматися за гілки з кожною хвилиною ставало все складніше. Скоріше б світанок... Ага! Он перший промінь сонця! Але, щоправда, і морлоки заворушились під деревом…

Писк це перше, що я почула. Тонкий неприємний писк здавався тихим, якби його не підхопили ще два десятки, якщо не більше, морлоків. Вони всі задерли вгору мордочки з дзьобиками і гидко, нестерпно голосно пищали. Сон як рукою зняло! Здається, дрібні тварюки хотіли всерйоз струсити мене з дерева звуковою атакою на мозок. Тому що від писку й справді у вухах ніби вата застрягла і почало паморочитися в голові.

Що ж, сидіти на дереві тепер не було сенсу взагалі. Все одно світанок, і я вже зрозуміла, в якому боці сонце і куди, власне, мені бігти по допомогу хоча б приблизно. Але перш ніж спускатися, треба було шлях розчистити. Водяні бомбочки вийшли на диво оформлені — всі три я скинула вниз з найсерйознішою обережністю для себе. Магія, звичайно, мене не зачепить, як вогонь піромантів їх самих не обпікав. Але якщо цим вогнем підпалити щось, наприклад, палицю, і ткнути цією палицею в піроманта, то він опіки звісно отримати зможе! Особливо якщо не буде готовий до атаки або не помітить той момент, коли чужий вогонь треба взяти під контроль. Такі ж справи були і з водою. Втопитися навіть вмілий аквамант здатний. Може навіть у калюжі потонути, коли п'яний у неї звалиться. Так, доведеться постаратися, бо все ж таки магія залежить від свідомості, але навіть несвідоме тіло вона абияк захищає, але все можливо.

От і я зараз старанно обчислювала площу ураження від моєї атаки. А то раптом моє дерево ще знесе, а я літати не навчена.

Я зосередилася, грунтовно представила формулу, бомбочка вийшла цілком канонічна, судячи з пам'яті Аннет, яка заворушилась так вчасно. Знову кольнуло сумне «як багато вона знала», хоча швидкістю реагування на раптову подію це вже моє. Я навіть могла показувати майстер-класи. Бо насправді, вчитель фізкультури повинен і м'яч зловити однією лівою, і учня підтримати другою правою, ногою натискати на секундомір, а другою ногою записувати свідчення, ще й у свисток свистіти не забувати і пильним соколом на всіх поглядати, тримаючи в пам'яті купу довідок, прізвищ і кому що можна, а кому що не можна.

Блискуча водна крапля ляпнула вниз, в ту ж мить розплескалася хвилями, закрутила воду кільцями і розмила все навколо. Дерево встояло, морлоків змило — так що я з почуттям переможця могла спокійно сповзати вниз. Що й зробила. Єдиний мінус аквамантики — це бруд під ногами. Вода буквально знесла підстилку з листя і посікла траву, подекуди зрізавши її до ґрунту, і тепер по чорній багнюці і залишкам трави мені належало чавкати чоботями.

Я ще раз звірилася з небом та взяла курс у потрібному напрямку. Так, йти далеко, але взуття зручне, заразом і калорій спалю більше, і користь для м'язів, а як йти правильно, я звісно знала. І крок мій був цілком собі розмірений, якби не дивне човгання по бруді за спиною.