Розділ двадцять шостий

Вміла б я стрибати, як маршал!.. Але мені до цього коника далеко, і навички акваманта тут не допоможуть. Водою, звичайно, можна розкидати це все, але галасу я нароблю великого. А ті, хто там вдалині, бурмочуть, звернуть увагу і відразу підуть.

А якщо не турбуватися про той галас? Вилізла ж тварюка поряд, волала навіть, і нічого не сталося, а ті, хто там в кущах влаштовує змову, напевно враховують, що ліс не порожній, тут скрізь звуків повно? І я з якимось дитячим запалом випустила сильний струмінь води. Гілки злетіли вгору, бризки розсипалися в різні боки, і не те щоб так, як я планувала, але ефекту було досягнуто — пройти я могла тепер спокійно. Ну і що, що майже по коліно у воді?

Знову хтось свиснув. Хтось — і це вже явно не людина була — пробурчав. Я підкрадалася до голосів і уявляла водночас, наскільки смішно це виглядає. Але неважливо, треба буде навіть навколішках і на животі поповзу, виглядає так собі, проте ефективно.

Дві постаті я побачила. І хто це? Темно було навколо, ні чорта, ні морлока не побачити, голоси розпізнати теж неможливо. Стояли вони до мене наче спиною та напівбоком. Одного приблизно зросту, одяг також одноманітний, близнюки-брати чи сестри… Хто це, що це? Не у формі гарнізону, що вже показово, отже, не мої бійці. Не те щоб цивільного одягу в гарнізоні не було в принципі, але я нікого в ньому не бачила. А навіщо, коли форма зручніша і практичніша, навіть якщо виключити бойові умови? Так і в моєму світі будь-який справжній спортивний одяг зручніший, практичніший і завжди за погодою, не те що «спортивний стиль».

Моє вухо вловило жіночий сміх. І хтось відповів наче чоловічим голосом. А хто в нас у гарнізоні ходить у цивільному і схожий на дві краплі води? Отакої...

Поки я усвідомлювала, що ганялася за морлоками, а раптом спіймала за хвіст якийсь економічний злочин, Рейджі розійшлися. Хто був чоловік — батько чи син — я не зрозуміла, але обрала дочку як мету для стеження. Не з якихось шовіністичних міркувань — жінки часто і пильнійші, і хитріші, а просто вона пішла кудись, а чоловік залишився на місці.

Мені довелося ґрунтовно обійти галявину, ще й стежити, щоб не надто шумно пересуватися, але не дарма я слідкувала за своєю фізичною формою, ой не дарма! Подих не перехоплювало, повітря в грудях вистачало, ноги не гули, а Рейджі йшла мало того, що повільно, так ще й лаялася собі під ніс. Але її шлях був дуже цілеспрямований. Що там у кущах? Напевно, склад. Напевно, Їжі. От сто відсотків дам, що там будуть наші гарнізонні припаси. І як вони її зберігають, що вона не псується? І чому, морлок його зна де, все це лежить? Тут ні дороги, ні річки.

У Рейджі була світла куртка, тому втратити її серед зелені було важко. І я вся перетворилася на слух, адреналін штовхав мене йти вперед. Ну я звісно поглядала одним оком собі під ноги, бо наступити на щось, а ще гірше — на когось, таке діло, неприємне, можуть і вкусити. Або взагалі відкусити ногу, але про це краще навіть не думати.

Ішли ми недалеко. Звук, схожий на дуже приглушений гул, я розчула і сприйняла його спочатку за водоспад. Купатись вона пішла, чи що, вночі? Але ні, що ближче ми підходили, то чіткіше я розуміла: звук йде від когось живого.

Спершу я побачила віз — зовсім як селянський, але щось мені здалося в ньому дивним. Чи це я просто возів мало бачила? Рейджі тим часом пройшла за добре замаскований паркан — і гудіння моментом стихло. Якби я не помітила, як вона відчинила двері, не здогадалася б, куди вони зникли. Але мені туди йти і щось шукати все одно було нерозумно, тому я оглянула віз.

Що з ним не так було? На вигляд звичайний зовсім. Хіба що у коліс обід набагато ширший? Навіщо? І — я нахилилася, перевірила — посилено раму. Чорт, у воза є рама? Але схоже, що тут конкретно була і міцненька. І що на такому возі катають, картоплю? Це якусь гору на нього навалити треба, щоб таке зміцнення потрібно було? І який бронезавр це витягне? Швидше за все не один, тут їх і повинно бути хоча б два, судячи з упряжі. Чи все-таки один, а другий за потреби може бути запряжений за компанію?.. 

Я не встигла подумати над тим, чому селянам достатнього одного звіра і в моїй кареті був лише один, а вона була навіть металом оброблена, а тут для чогось передбачили цілу пару тих витривалих створінь. Пролунав свист, потім окрик, а потім чиєсь жалібне виття.

Я жваво сховалася за возом, і дуже вчасно: Рейджі вийшла, обтрушуючи руки, зачинила двері — і ті щезли, ніби рівна стіна залишилася, поросла мохом. Рейджі озирнулася — я завмерла: помітить чи ні? Але ні, вона навіть не стала загострювати увагу на возі і спокійно пішла туди, звідки прийшла, або принаймні в тому напрямку точно.

Я вирішила, що там мені поки що робити нічого, а от подивитися, що там, за стіною, кортить. Обов'язково. Торкатися я нічого не буду, тільки гляну одним оком. А потім тихенько зачекаю, все одно незабаром ранок. А потім я повернуся і доповім нашому маршалу, що, мовляв, я взагалі у вас золото і мені в ноги кланятися треба — бо я і прибираю, і за господарством стежу, водночас і загадку щодо пропажі припасів розкрила, а ви взагалі знали, пане маршале, що у вас обкрадають гарнізон? Ні? Ай-яй-яй, який ви необізнаний…

Потираючи руки, я вилізла, тому що Рейджі, за моїми розрахунками, вже встигла відійти досить далеко. Але біля стіни я усвідомила, що все гладко було на папері, а от як тепер знайти ці чортові двері? Навкруги темно і переді мною одні рослини, тобто ні ручки, ні виїмки. Добре ж придумано. Але що там усередині, коли його так ховати треба? Чи хто там усередині? Ревла явно не картопля, і у нас в гарнізоні припаси живцем не завозять. Навіть сумнів виник, а чи так мені всередину потрібно, але жага до знань і справедливості була сильнішою. А раптом тут, тьху-тьху, рабство чи підпільні бої якісь, чи… загалом, я з ходу могла запропонувати десяток варіантів. Але найголовніше все ж таки недостача припасів!