Розділ двадцять п'ятий

Я кілька разів попрощалася з життям, попросила вибачення у батька заочно і встигла навіть уявити, куди мене закине наступного разу. Чи це була одноразова акція?

Але в якийсь момент я зрозуміла, що мене більше не трясе, не трусить і я взагалі нікуди більше не їду, а шльопаюся на опале листя, і з-під мене виповзає довга багатонога штука, вкрита жорсткою лускою. Спочатку я від огиди заволала, бо монстр дуже нагадував якусь нашу земну комаху — членистоногу? Павукоподібну? Зоологія — явно не моя сильна сторона! — і лише потім зрозуміла, що то морлок. Знову морфував.

Та що з ними таке, з цими морлоками? Це я його так налякала своїм криком? Чи все не так, як здається?

Я перекинулася з боку на живіт, підвелася, оцінюючи пошкодження. Невже ціла? Здається так. Але морлоки, чорт, що ж вони як… Стоп, а закріплені ознаки зграї? Чому ті були однакові, а цей раптом змінився? Що це взагалі таке дивне я зараз бачила?

Якщо мені не зраджувала пам'ять, правда, перевірити це я ніяк не могла, то морлоків повинно було щось дуже сильно налякати або розлютити, щоб вони з глузду з'їхати. Я навіть не уявляла, з чим порівняти. Мурахи, здається, кругами так починають бігати, тільки не пам'ятаю чому… Щось пов'язане з їхнім нюхом та феромонами, але це, здається, неточно, навіть не тому, що я щось не пам'ятаю, а тому, що й самі вчені досконально не знають…

А що з морлоками? Вони не розмножуються, як звичайні представники фауни. Ось до флори ближче, мабуть, будуть, та все одно. Інстинкт розмноження відпадає. Аттіка сказала — переляк? Чи реально звичайний страх? Я, звісно, ​​страшна в гніві, але ж не настільки!

Отакої… Гаразд, розберемося. Той морлок, який мене мало не з'їв, а потім півлісу на собі протяг, швидко звалив кудись у кущі. І шукати його, ясна річ, я не полізла. Я взагалі наказала собі перестати думати про морлоків і подумати трошки про себе. Поки є кому думати і чим думати, та й про кого теж, власне…

Я стояла чорт зна де, хоча відповісти могла б по-воєнному точно: у лісі. Ліс великий, величезний навіть ліс, судячи з уривків відомостей з пам'яті Аннет. Рейнський ліс взагалі був позначений на картах величезною такою плямою без краю.

Так звісно я у своєму світі була в лісі, порівняно недавно була, їздили з ночівлею природу подивитися, повітрям подихати. Так що я навіть ще не відвикла від лісової краси, але — гей, це був зовсім інший ліс! І ще у мене був компас, а потім і смартфон із джи-пі-ес, і я не одна була! А тут єдине, що мені не загрожує, це смерть від спраги. Це плюсище, ​​це прямо зашибісь, ну і ще ночами не холодно, так що від переохолодження я теж не склею ласти. Проблема: все, що зустрінеться мені на шляху, дужке легко може мене вбити. А деяким особливо отруйним тваринам навіть зустрічатися зі мною не треба, досить просто куснути і піти собі далі стороною.

Мені хоча б яку-небудь простеньку шабельку, подумала я і сіла на пень. Хоча що б я з цією шаблею робила? Хіба що метнула, от метати в мене виходило чудово снаряди, а фехтування — ні, ніяк, та я й не захоплювалася. Як завжди, знала б — соломки постелила… Ну або взагалі сама нікуди не ходила би.

Отак сидіти в нічному лісі було неприємно і неспокійно. Я подивилася навсібіч, але так і не зрозуміла, звідки мене принесло. Ще й ніч. Потім задерла голову до неба, десь зовсім далеким розумом відзначивши, що пінь міг виявитися теж не зовсім пнем і тоді для мене все закінчилося б уже зараз.

Над моєю головою було небо. Темне, оксамитове, усипане коштовностями. Пролетів яскравою смужкою метеор, я загадала: матінко рідна, хочу повернутися додому. Ну, можна припустити, що всесвіт мене почув. Я рішуче піднялася і почала шукати сліди, які морлок залишив. Тварина немаленька була, сліди ж мають бути. Кудись вони ведуть.

Щось було, звичайно… але не дуже виразне. Чи то слід, чи то чиєсь лай… ні, не слід. Даремно наступила, тепер смердить. Кущі, шкаралупа від чийогось яйця, а друге яйце ще ціле, що не надто й тішить. Піду я краще звідси, бо судячи з розміру яйця — мене його матуся навпіл перекусить. До речі, про матусь… 

Цікаво, мене шукатимуть? Точно будуть. Напевно. Дочка генерала як-не-як пропала. Ще й на військовій службі. Маршал мабуть сльозу пустить, одиноку, мовляв, яка талановита людина була. Ну справді, іскрої божою обдарована! Геній, а не лейтенант! І це вона тільки почала. Успішно так, між іншим, дивіться, що вона зробила з моїм зразковим бардаком, генерале. Не плачте, генерале, тут почали розчищати майданчик для будівництва зони переробки дендрофекального композиту, тож саме тут ми поставимо їй пам'ятник. Із цього самого композита і поставимо, і щоби у повний зріст, з шаблею і на крилоконі!

Я уявила: особовий склад стоїть, схиливши голови, Аттіка не стримує сліз, капрал Безер, шморгаючи носом, диригує оркестром. Оркестру в нас не було, але можу ж я уявити собі, що він був? Кім і Сунь стоять, обійнявшись, маршал з занепокоєною мордою обличчя зриває покривало з мого пам'ятника, і виглядаю я… гей, що це за неподобство?! Чому кінь такий дрібний, а я така… не дрібна?! Даремно вони так чітко з натури все зробили, я ще не встигла схуднути і змоделювати собі фігуру! Ну що за люди, ніякої фантазії, нічого довірити не можна!..

Над моєю головою різко засміялася якась птаха. Я підстрибнула, крикнувши від переляку на весь ліс, і одразу затиснула собі рота. Так не піде, я так усіх повідомлю — мовляв, хто рано встає, тому сніданок у ліжко сам приходить.

Що йду кудись не туди, я зрозуміла, коли натрапила на річку. Вона була досить широка, і мені здалося, що морлок через неї не перестрибував. Так що на березі я стояла, кріпко замислившись про долю світу і про свою власну, і просто дивилася. Місцевий місяць нарешті зійшов, і тепер під гладдю води я бачила, як щось сумнівне і  сріблясте ворушиться. Довге та з хвостом. Ні, того мені не треба. Похитавши головою, я пішла у зворотний бік.