Розділ двадцять четвертий

— Тривога! Бойова тривога!

Музику перебив гонг, і одразу все змінилося. От просто в момент — не було більше розслаблених людей, які сміються та розважаються, з'явилася армія. І я стояла, сором мені і ганьба, роззявивши рота, і дивилася, як моментально і запасники, і основний загін групуються і біжать на позиції.

— Аттіка! Капрал! — кинулася я, бо куди мені вже було падати нижче? — Розвідка, доповісти обстановку! Що в нас…

— Ви знову?..

Чорт, ну тебе хтось просив втручатися? Я обернулася. Погляд маршала горів праведним гнівом. Зараз я тобі…

— У вас чудово виходить білити стіни, заморожувати їжу і торгувати лайном — ось цим і займайтеся!

...висловлю все, що в мене накипіло. Але маршал змахнув руками і як голуб сизокрилий злетів у бік стіни.

А справедливості у цьому світі немає. Можна було прокричати йому в спину, що я вже відбила атаку морлока, але я вирішила, що все-таки не варто, тому що пишатися особливо нема чим. Тому що це був своєрідний збіг обставин, а ще там можна було дослідити мій прорахунок як офіцера.

Але це не означало, що я заб'юся в якусь нору і накриюся ганчір'ям! Я таки офіцер, а це щось та значить. Наздогнати маршала вийшло лише за хвилин п'ять, бо треба було наповнити ємності, що стояли біля їдальні. Виявилося, вони там на випадок атаки вогняних монстрів. Магів в нас начебто повно, а іноді всі акваманти зайняті і залити вогонь нікому.

Маршал стояв у позі гордого полководця і дивився на те, що відбувається з висоти стіни. Я, запинаючись, добігла до нього, але підходила вже більш спокійним кроком, треба було підтримувати репутацію, заодно і дихання відновила. На полі бою вже творилася якась плутанина. По-перше, порядком стемніло, а місцеве нічне світило ще не виповзло на небосхил. По-друге, цього разу морлоки були не такі вже і прості. Найбільше вони нагадували помісь вовка та вівці. Від вівці були і шкура, і закручені роги, а від хижака довга морда і хвіст. Але найгірше: бідну вовко-овечку якийсь нелюд облив бензином, не інакше, і підпалив. І тепер тварини — палаючі — бігали по окрузі і клацали іклами, спеки, на мій подив, вони не відчували і, здається, згоряти остаточно не мали наміру. Зате між стінами почало горіти все, що могло, навіть трохи каміння та земля.

Маршал не говорив жодного слова й навіть не командував, і це мене дуже злило. Ти ж командир, голова твоя дубова! Що тобі ще треба, гірчицею намастити щось, щоб ти заворушився? Там же люди, твої підлеглі, смажаться як нагетси на пательні! І я вже майже досягла тієї точки кипіння, коли все — як мінімум подам скаргу, щоб йому більше ніколи гарнізону не дали, а як максимум — не лише водою обіллю, а й у кайдани надіну, щоб ніяких справ не наробив. Ну і гірчицю потім — куди пощастить.

— Що ви пихкаєте, лейтенанте Гонзо, це новий вид вправ такий? Напевно, цього разу для розвитку… хм-м, м'язів носа? — ввернув він дуже смішний жарт і сам же посміявся.

— Ну, знаєте!.. — я могла б більше сказати, але треба було допомагати солдатам. Бо я вже розуміла, що люди під моїм командуванням — це як моя команда, як мій клас, а я маю доглянути їх…

— Стійте на місці або я зупиню вас, — почула я різкий голос і обурено обернулася. — І мовчіть, хоч би заради його королівської величності. Я не втручався у вашу безглузду діяльність, так, вона навіть корисна, я не втручався в поїздки, заходи, нові методики, ремонт… Це ваша іграшка, так…

— Гарнізон це не іграшка! — прошипіла я.

— А я й не сказав, що іграшка — гарнізон, слухати вас теж, мабуть, не навчили, так само, як і нормальної стройової підготовки, — посміхнувся маршал.

— Там люди гинуть! — тицьнула я в бік темряви, яка ще дужче горіла.

— Це не люди і не учні, це солдати, — похмуро зауважив маршал. — І вони не гинуть, вони борються. Так, вони можуть отримати травми, але всі вони знали, на що йшли. Служба це ще щось, крім смішних побігеньок у дворі, обідів та рівних стін барака. Це ризик. І завжди це має бути свідомий ризик. Це обов'язок — боротися, прикрити звичайного жителя королівства своїми грудьми, у крайньому разі — допустити поранення чи навіть віддати життя. Це планування і чітке дотримання команд, а не «покладусь на випадок чи везіння»!

— Наче я цього не розумію! — розлютилася я. Та що він таке каже?!

— Не розумієте, Гонзо. Я бачу, що ви готові бігати полем і… що? Гасити полум'я? Все не загасите. Рятувати своїх підлеглих, придивлятися, щоб ніхто не отримав опіків? А далі що?

— Координувати, так! І допомагати, а не стирчати як стовп на стіні!

— Може, ще перерву на те, щоб порадитись, візьмете? — Перебив мене маршал. — Зачекайте, панове морлоки, ми зараз придумаємо, як вас краще бити. Або що? — Чесно, я здивувалася, а з пальців зірвався струмінь води, але маршал одним поглядом перенаправив його убік. — Ви втрачаєте контроль, лейтенанте, можливо, вам навіть хочеться зараз тупотіти ногами і кричати, що ваш варіант найвірніший. Він непоганий... для навчального середовища. Але ми на полі бою. А ви… ви навіть гірше в цей момент, ніж ваші запасники, бо вони чудово знають своє місце в тому, що відбувається і не лізуть під руку. А ви своїми тремтячими руками і жагою влізти в те, в чому не тямите, станете причиною набагато більших жертв, ніж один ненавчений запасник.

— Та що ви таке кажете?!