Розділ двадцять третій

Отже, в активі в мене було повно всього, а в пасиві — невдачі на любовному фронті, можлива депресія на цьому фоні, якесь завдання від батька та крики маршала, які й досі стояли в мене у вухах.

Пройшла вже доба з тієї миті, і я на новому, ідеальному просто майданчику приймала поставку провізії, але воплі ображеного до глибини душі маршала немов щойно вщухли:

— Ви збираєтесь торгувати лайном від імені королівського гарнізону?

Ну так і є, а що таке? Адже гроші не пахнуть. Я так і сказала, але в очах маршала віднівся священний жах. Які ж ми ніжні, ну просто квіточка. Подумаєш, лайно гарнізон буде продавати.

Але чи то маршал переспав з цією думкою і змирився, чи то вимкнув емоції і увімкнув мізки, але зранку, після зарядки та сніданку, він більше не обурювався. Ми з особовим складом приступили до будівництва майданчика, а маршал і слова не сказав поперек. Перевзувся у польоті, як то кажуть. 

А вчора так він ногами тупав, так горлянку драв! І про честь держави згадав, і про військову гордість, і про всякі інші гордості та гідності, і про світлі образи… Ех, коли на кону починають з'являтися гроші, великі гроші, у деяких погляди швидко змінюються.

Припаси доїхали тихо і мирно, їх ніхто не жер, навіть мухи не сідали на бронезаврів. Звісно все було трохи підтале, але прийняли ми цього разу все чітко, перерахували, розгрузили, хоча дещо Кім потім викинув — воно вже неїстівне було. А ще те, що я згодувала морлоку, ми теж списали. Але нехай і неідеально було все з заморожуванням, нехай ще потрібно було доопрацювати, початок було покладено — і таким чином провізія надалі мала доїжджати до гарнізону. Магів у нас багато — і аеромантів, і аквамантів, то нехай тренуються і працюють на благо гарнізону!

Я, звичайно, зробила зауваження, що доставка має займати десять-дванадцять годин, ну гаразд, додамо ще ніч, але не півтори доби, не два дні! Бронезаври все ж не такі вже і повільні, не треба просто на ночівлю влаштовуватися і спати досхочу. Мабуть, практика «як доїдемо, так і доїдемо» була в порядку речей, тож дід зі своєю Летицією просто трохи халатніше поставився до своїх обов'язків ніж це робили інші. Ну ясно, чого він дивувався, коли я на нього наїхала. Бо коли всі так роблять, чому йому не можна?

Я наказала Кіму внести доповнення в договір щодо термінів постачання.

Після цього ми розбирали пакунки і переносили їжу до складу. Невже і зараз після всіх записів і контроля щось пропаде? Кім запевнив, що за нашої відсутності ніхто ні на що не зазіхав, все у цілісності залишилось. Ідеально все на складі. Як має бути за інструкцією. Але це звісно фактично, бо була ще й паперова звітність.

Звичайно, папери я захотіла побачити, використав той пристойний привід, що в мене є претензії до селян. Рейджі не те щоб віддали мені їх охоче, але і без особливого опору: треба так треба. Це трохи збентежило, але, може, там усе було так, що не підкопатися, або вони взагалі мені ні до чого і це тільки заведе мене в глухий кут.

Ось тільки батько писав, що я маю щось там розслідувати. Цим самим батьком я могла прикритися, якщо що. Ну і стало трохи зрозуміло, що причина мого перебування в гарнізоні не лише оцінки, а й довіра, яку треба було виправдати. Чесно, я б без цього тяжкого тягаря генеральської довіри якось прожила, але тішили перспективи. Успішно виконаю наказ тут — відкриються нові можливості.

Е-хе-хе, ось тільки батько вважав, що я в цьому розуміюсь… Але насправді детектив я десь на рівні проходження квестів у мобільних іграх, тобто всі підказки повинні були світитися. Тож я поки що дивилася в папери і не бачила там зовсім нічого. Точніше, нічого кримінального. І навіть якби з платежами все було на перший погляд ясно, в цифрах-то я сяк-так розібралася б. Якщо зміг комунальні платежі розраховувати і платити в нашому світі, то і тут з рештою впораєшся. Ось відвантаження — ось оплата. Ну трохи затримали, подумаєш, всяке буває. Що там мені староста казав, за що там в нього досі немає оплати?..

Знайшла невідповідність, ура! Але сума, наскільки я вже розбиралася в місцевих грошах, настільки мізерна, що й не причепитися. І взагалі, незважаючи на те, що за договором оплата йде протягом тижня з дати відвантаження — ага, значить, термін вважається з того дня, як із села виїхав віз, — її за фактом відправляли лише кілька разів на місяць, але в результаті все виходило вірно. Але навіщо?

Це дивно. Ні, зрозуміло, коли зовсім немає грошей, як це буває з кредитами. Прострочення, але потім отримав зарплату та вніс одразу всі платежі. Або коли начебто гроші є, але потрібні позаріз на щось інше — холодильник полагодити чи чоботи взагалі розклеїлися. Але тут враження, що Рейджі просто ліньки було возитися. Що ж, також логічно… Чи ні?

Вони відносяться до королівської скарбниці, гроші йдуть їм звідти…

Я всерйоз закопалась у роздуми. Так, за ідеєю схема була досить простою. Гарнізон розписував потреби, ці потреби їм затверджували та виділяли певну суму із скарбниці. Дещо навпаки не схвалювали. Наприклад, судячи з паперів, на початку року маршал робив запит коштів на придбання декількох крилоконів, а йому відмовили, мовляв, достатньо і тих, яких маєте, нема чого тут влаштовувати собі шикарне життя. А за кілька років до появлення нашого маршала я знайшла низку запитів щодо капітального ремонта, а виділили лише на косметичний. Теж без претензій, скарбниця не бездонна. Так що, чисто все?

Може, і ні, подумала я, дивлячись, як Порошинка пробирається через вікно з черговою мишею. Підгодовує вона мене, чи як це розуміти? Я що, настільки погано виглядаю?!