Розділ двадцять другий

Дивно, але ми-таки дісталися гарнізону і були цілі, живі та здорові. Мене трусило, але й тільки, навіть не заїкалася. Звісно, ​​спати ми так і не лягли, навіть не дрімали. Але з'явилися в гарнізон тільки вранці — крилоконям треба було дати відпочинок. Страшнувато, але... але. Сама винна, корила я себе, наразила на ризик і себе, і особовий склад, і армійське майно.

І все ж таки: що це було? Від голоду так морфував морлок чи ні? Але якщо з голоду, чому нас не зжер?

Йому вистачило їжі, яку я йому кидала? Ха-ха, на нервах засміялася я. Там така паща завширшки з мішок картоплі. Можна сказати, я з'ясувала, хто в нас їжу краде! Це ж морлоки, хто ще! Голодні морлоки! Підповзають до складу і через віконце довгим язиком злизують частину продуктів.

Сміх сміхом, і жарти жартами, але відкидати якісь ідеї тому, що вони смішними здаються, я не збиралася. Все ж таки у цьому світі було ще багато того, що я не знала чи не могла зрозуміти.

На посту при під'їзді до гарнізону на нас дивилися як на психів, бо надо бути божевільним, щоб вночі і без бронезаврів мандрувати. Але я проїхала повз з дерев'яною фізіономією. Так, ми були бліді як смерть, у всіх очі круглі, божевільні, руки трясуться, коні трясуться... То й що? Подумаєш, страху натерпілися! 

Так-то мені треба було багато обмозгувати, тільки на жаль у голові не було нічого, крім великої думки — «матінка моя рідна, що ж це коїться». І ще маленька думочка в куточку притулилася — «на цей раз мене пронесло».

Нам усім було непереливки, нам був потрібний відпочинок. Хоч би день. Я дала відпочинок усім, окрім Кіма — йому пообіцяла вільний день після того, як припаси приїдуть. Поки що до цього треба було готуватися, і я сама розраховувала взяти найактивнішу участь. Потрібно було подивитися, що там і як, бо не подобалося мені це все, ох, як не подобалося!

Я навіть казарму майже готову не змогла оцінити. А було красиво! Зовні все було добре і виглядало якісно. Дерев'яні вікна навіть білі, хтось фарбу чи щось подібне все ж таки знайшов. Усі дірки замазані. Фасад, на жаль, явно зроблений непрофесіоналами, кривувато, зате надійно і для себе. Всі молодці, дякую всім. Що і як усередині, розглянути не вдалося, всі ще спали. Хіба що черговий, який стирчав на стіні, мені махнув у привітанні.

Запасники, які прибули зі мною, відразу рвонули у ванну і туалет, отож-бо,  треба було привести себе до ладу після такої поїздочки. А я поповзла далі — повз ряди ліжок. Мої кімнати звісно поки що ніхто особливо не прикрашав, так, тільки стіни повторно побілили і поправили меблі. А на решту я розпоряджень не залишала.

— Привіт, Порошинко, і тобі доброго ранку, — мляво сказала я кішці, та, блискаючи очима, розтеклася по підвіконню, ще раз підтверджуючи, що коти — це рідина.

Лотком звісно ніхто не користувався, але я до цього вже звикла. Ходить собі десь на вулиці у своїх справах, гаразд, хай і далі ходить. Я сьогодні з усім згодна була, так би мовити. А от навколо мисок були сліди користування: і воду кішка хлюпала, мабуть, пила, і їжу ворушила. А чи з'їла? А чим її годували? Здається, чимось схожим на м'ясний паштет з овочами... А, точно, Сунь же казав, що поговорить із кухарями щодо корму для кішки. Таки тварині не тільки м'ясо потрібно. От молодці мої хлопці та дівчата.

Я впала на ліжко. За вікнами вже розвиднілося. Взагалі незабаром зарядка, сніданок і всі невідкладні справи. Але можна, я теж трохи полежу? Ну трошечки… Відлежатися хотілося до нестями, завернутися в ковдру, щоб навколо була тиша та тепло, і спокійно заснути. Все-таки я пережила такий невимовний стрес, що все одно ні на що не була сьогодні здатна.

Гм-м… Ну, хіба що можу почитати того листа, що в мене стирчав з-під подушки. На це ж мене вистачить? Цікаво, що там. Маршал, мабуть, претензії мені приніс, мовляв, ти що взагалі робиш із моїм гарнізоном, де мій занепад, куди ти його діла? І не полінувався же і в казарму зайти, і мою кімнату знайти, і положити свого листа щастя мені під подушку. Как той святий Миколай. Чому саме маршал? А хто ще? Днювального, який суне щось під подушку старшого офіцера, я уявити не могла.

Здавалося: от чому міг би з мене злетіти сон. Ну хіба що маршал оголосив мені подяку і премію виписав величезну, підписавши все «люблю, цілую, твій Д.». Але виявилося, що лист не від маршала і навіть не від когось із гарнізону. А прийшов він звідти, звідки я жодних послань чомусь не чекала. Лист був від батька Аннет, від того самого генерала! 

Мамо моя люба, роди мене назад, будь ласочка. Руки щойно перестали трястись через того морлока, а тут новий стрес, та що за день сьогодні такий?

«Моя люба донько Аннет!

Сподіваюся, ти добралася нормально і обживаєшся. Тяготи служби — вони такі, але Нижньорейнський королівський прикордонний гарнізон — це чудовий старт, і ми з тобою про це говорили».

Батьку, мені здається, ти тут не був. От я впевнена, що ти взагалі цю дупу світу не бачив перед тим, як відправити сюди Аннет.

«Ще сподіваюся, що справи в тебе просуваються, і ти змогла з'ясувати хоча б щось цікаве. Чекаю від тебе термінового листа з подробицями, в тебе є на це повноваження. Нагадую: позначки «СОВ», «терміново» і «секретно». Відправляй будь-якого з надійних солдатів, щоб доставив мені твоє повідомлення прямо в руки».

«СОВ»? Мені на думку спало тільки одне: «справа особливої важливості». А яка-така справа секретна може бути тут у Аннет, у дочки генерала?