Розділ двадцять перший

Бронезаври були витривалі, але повільні. Ми швидко їх обігнали, тим більше що їхали ми без поклажі — я тільки дещо «пробне» собі поклала в коляску, щоб дивитися, як буде поводитися заморозка. Зазнати невдачі я не боялася — ми вже зробили краще, ніж міг той недолугий маг. Не дарма я читала підручники! Тепер вже точно неможна байдикувати та розслаблятися, треба терміново все в пам'яті освіжати! Може, я і з композитом придумаю, що зробити? Може, я сама відбудую гарнізон з одного помаху палочки… Хоча тут магічних паличок чи посохів не було.

Хм-м, той композит мені спокою не давав. Дуже мені хотілось грошей більше мати, щоб не економити на своїх людях. А так ми мало того що могли його добувати, у нас ще й оптимізація була. Підсушити, наприклад… Але що далі? Це не вирішувало проблеми з транспортуванням. Грошик до грошика — і сума зростає втричі. А «АліЕкспреса» тут не було.

— Аттіка?

— Так, лейтенанте! — Підскочила на своєму крилоконі вона.

— Тихіше, тихіше… Що ж ти так весь час кричиш! Усіх птахів в окрузі перелякала, а хто спав, той прокинувся. Скажи, якщо ми переробимо композит на порошок, він легше стане? Або якимось чином зможемо наситити його повітрям так, щоб вага стала меншою?

Хоча сама сказала і відразу зрозуміла, що дурість якась. Виглядало як мінімум дивно.

— Тобто? — спантеличено перепитала Аттика. — Ні, лейтенанте!

— Ага, я вже й сама зрозуміла, що це маячня… — Я зітхнула. Дуже вже мені не давало це питання спокою. У прямому значенні у мене під ногами золоті гори. На якій там планеті йде дощ з алмазів? Дивилась же відео з такими подробицями. Тільки толку, якщо ті алмази добувати, вони будуть ще дорожче, ніж наші, земні… Доставка ого-го!

— Але ми можемо переробити композит на порошок, вилучивши звідти вологу! — Почула я варіант.

І що це мені дасть? Ну припустимо, це зменшить вартість транспортної складової на одиницю ваги… Зменшить, я ж права? О боже, як люди такі завдання вирішують? Але ж вирішують! Нехай я жодного разу не той самий професіонал, але життєвий досвід був, та й з головою у мене все гаразд. Тож здоровий глузд і кмітливість мали допомогти, як розрулити ситуацію з композитом і отримати вигоду.

Вперше в моєму житті — і в тому, і в цьому — мені не давало спокою лайно.

Птахи тим часом усе продовжували метатися. І за моїми прикидками вони повинні були вже вгамуватися, але можливо їх Аттика так налякала криками? Ні, голос у неї гучний, і добре, що не противний, але... Якось не по собі, дивно якось…

— Стій! — скомандувала я. — Вам нічого дивним не здається?

Ну загалом ніч настала. Пітьма вже опустилася на ліс — з одного боку знайоме болото, а з другого — дерева, які цілком собі густо стоять. Дорога широка — так, простір великий — за ідеєю, чого боятися? Над головою тим більше розсипи зірок, свіжий вітерець, птахи ляскають крилами. Їдь собі та їдь, хіба що не швидко. Єдиний мінус, що спати комусь захочеться. Так принаймні було в моєму світі.

А тут? Може, ми даремно вирушили в ніч? Але з іншого боку: селяни он по три доби возять їжу — і нічого. Їжа не доїжджає, а селяни-то живі і здорові?

— Поїхали, — махнула я рукою. — Може, до ранку дістанемося.

Але було мені тривожно.

— Звичайно, дістанемося, лейтенанте, ви ж із нами! Та й крилокони можуть їхати швидше, — відповів на мої слова ще один мій супроводжуючий — хлопець із запасників. Інші, ну крім Аттіки, Кіма і того, який керував крилоконем, запряженим у візок, залишилися з бронезаврами. Там народу було більше — солдати, ще й селян людини чотири — староста розщедрився на людей. Мабуть, таки вразила його моя поява, маршал навряд чи приїжджав до села. А тут я і ще й з бажанням усе проконтролювати.

— Швидше? — Звичайно, темрява довкола, але це відносно. Он незнайомі зірки з кожною хвилиною все яскравіше світять. А якщо ще й місцевий місяць виповзе, то буде ще світліше, може, не як удень, але теж добре.

— Але ж бронезаври… — із сумнівом поглянув на мене візник. Але всі на нього зашикали, дуже вже не хотілося нікому так повільно їхати. А мене все турбував ліс, тож я теж кивнула:

— Якщо можемо їхати швидше, то вперед! — якраз Кім встигне все підготувати до прийому запасів, заодно, поки напівпорожній склад, ще раз вдасться його обстежити. Пропажу їжі я не застала, але, може, поки я активнічала і бігала гарнізоном, перевертала все з ніг на голову, злодій причаївся? Тож цілком імовірно, що після повернення Кім чогось не дорахується. Швидше за все.

Якщо, звісно, ​​взагалі якісь зникнення є. А не сам кухар потроху тягне... Я зиркнула на розслабленого і на вигляд невинного Кіма. Сидячи поруч, він притискав до грудей свою сумку і намагався відпочивати, хоча коляску нещадно трясло. Мені б такий дзен. На жаль, звісно відсоток того, що він теж замішаний, був. Але так не хотілося його звинувачувати. Хлопець хороший, старається, кухарями керує, солдат годує, свою роботу виконувати намагається якісно!

— Кім, — покликала я, штовхаючи його в бік. Він одразу випростався, потер очі, запитливо на мене глянув, а мені це й треба було: — Коли пропажі почалися, пам'ятаєш?

— Так я лише третій рік працюю, але можна підняти кухарські книги обліку, у нас їх ціла полиця, — невпевнено відповів він. — А, і не щоразу пропадає. Коли частіше, коли рідше. Ось до вашого приїзду був недолік, а потім — ну ви самі бачили, менше привезли. Я вже думав, що все пропало, потрібні додаткові закупівлі, а це ж грошей треба виділити з тих, що йдуть на інші витрати... Але ні, поки що нічого не сталося.