Розділ двадцятий

Я наївно вважала, що зможу почитати, ні на що не відволікаючись. Не встигли ми виїхати за ворота гарнізону, як мій погляд зачепився за якусь двоголову хтонічну потвору, яка зосереджено відкладала яйця. Я витріщалася на потвору, вона — на мене всім набором очей. А нарахувала я їх близько дванадцяти, але це не точно, бо частину своїх оченят її хтонічність могла і закрити. І погляд тієї тварюки ніби казав: тобі не соромно? У мене взагалі проходить інтимний процес, не дивись у мій бік!

Потвора виглядала моторошно, але їй і без нас було чим зайнятися. Всіми кінцівками, їх теж було на мій погляд забагато, вона ретельно загрібала землю і прикопувала потомство. Крилокони жваво побігли вперед, проклятий візок трясло, книжки стрибали. Потвора зникла з поля зору, а я почула знайомий хрускіт і повернула голову вправо — шланг, той що камені жер, звично об'їдав стіну.

— Аттіка? — крикнула я. — З цим можна щось зробити? Поки він не зжер зовнішній периметр і не взявся за сам гарнізон?

— Ні, лейтенанте! — крикнула Аттіка так, що той змій про всяк випадок звалився зі стіни і успішно прикинувся шлангом. — Вони знаходяться під охороною!

— Загалом саме через них ми цю стіну й не зносимо, — пояснив Кім дуже невдоволено. — Тут їхнє середовище, комісія з охорони рідкісних тварин якщо приїде і не знайде каміння і зміїв…

— Стій, — сказала я, і мене помилково неправильно зрозумів мій водій, крилокони стали як укопані, і якийсь час ми розбиралися, що кому було сказано. — Стій. У сенсі, ти давай жени коней... А що, ця комісія тут часто буває?

Кім та Аттіка переглянулися.

— Та не те щоб дуже, лейтенанте… — скривилася Аттіка. — Останній раз… півтора року тому, так? Щось вони тут довго копалися. Перевіряли щось. Весь гарнізон перекопали. У сенсі перетрусили. У сенсі, ну…

— Все дошкуляли нам цими зміями та іншими істотами, — додав Кім, а я насупилась. Ні, це трохи дивно. От здавалося б — ось стіна, ось камнеїди, вивчайте на місці, навіщо лізти на територію військового розташування? Це ж не прохідний двір.

— Маршал тоді злий ходив, — згадала Аттіка. — Я думала, він нам життя не дасть, але нічого, обійшлося.

Це він так злився через якусь комісію з істотами? Ой, не вірю. Десь тут ховається те, що я знати поки не знаю, але обов'язково з'ясую.

Ми об'їхали величезну дірку — метри три в діаметрі і метри три глибиною. Всі сприйняли це як норму — ну, я звикла до дірок в асфальті, але це був якийсь надто чіткий слід. Після такої дороги не колеса відправляються на звалище, а сам на звалище вирушиш, і не факт що цілий. Бо летіти вниз три метри — і вбитись можна. І хоча питати було не варто, я все ж таки запитала:

— Хто це викопав?

— Морлоки, — Аттіка пограла бровами. — Хто ж ще.

— А може, квізи, — заперечив Кім.

— Або асгорди, — погодилася Аттіка. — Тут кого тільки немає. Заповідна зона.

Я вирішила, що не дуже хочу знати, як виглядає вся ця місцева заповідна братія. Поки вона мене не чіпає, я теж вважаю за краще зробити вигляд, що її присутність мене не бентежить. Але щось тут було негаразд. Щось не збігалося. Ну здавалося б, біля гарнізону повно всякої живності, як воно, власне, і має бути. Ліс поряд. Адже в нас теж, мабуть, на кордоні і тигри, і ведмеді…

Ой, лишенько, та як вони там взагалі живуть? Я маю на увазі прикордонники в моєму світі...

Напевно, в мене все ж таки вийшло скопіювати гримасу Аттіки, тому що і Аттика, і Кім раптом почали мене запевняти, що ті звірятка, хай і морлоки, абсолютно мирні, що вдень вони неактивні — знайшли чим втішити! — і що морлоки взагалі рідко такі ями копають.

— Навіщо вони взагалі копають їх?

А й справді, навіщо? Я спробувала це дізнатися з пам'яті Аннет, але там, як на зло, було порожньо. Взагалі порожньо на цю тему, хоч трісни.

— Морфування, напевно,  проходить, — подумавши, припустила Аттіка. — Але це і справді дивно.

Нарешті, у мене теж зрушилося щось у голові, певно слово стало гачком, який потягнув із пам'яті все, що мені було відомо. Морфування точно, але ж морфують морлоки тільки вимушено. Зазвичай їм комфортно в тому чи іншому вигляді, і міняти той вигляд вони починають лише тоді, коли йде зміна сезонів, коли їм холодно чи спекотно. Або коли вони чимось налякані. Коли їм бракує їжі. Але їжі їм вистачає у лісі. Чи це ми їх так налякали контратакою? Так воно ж начебто для них не вперше. І ми тільки відбивалися.

Таких ям, перш ніж ми дісталися до останніх вартових, я нарахувала ще дві, ну а потім взагалі ніяких ознак перебування поряд морлоків я не помітила. Суцільна тиша і спокій, тільки пташки цвірінькають і хтось когось жере. Але то відбувалось якось мирно, без вогника, білий день же навкруги. Караульний перевірив у нас папери та побажав щасливого шляху. Його теж не хвилювали ні морлоки, ні інші потвори… На відміну від мене.

Не ті книжки я захопила! Треба було про місцевий тваринний світ енциклопедію брати. Розпитувати Аттіку та Кіма про звички місцевої живності було привабливо, але ризиковано. Мабуть, підозрювати мене було б ні в чому, з криком «тримайте потраплянку» мене ніхто не потягне під арешт, бо про потраплянок я тут взагалі не чула, але виглядатиму я несолідно. Це все одно, якщо в моєму колишньому світі не відрізнити лисицю від зайця.