Розділ дев'ятнадцятий

Поїздка до села трохи затримувалася, треба було підготувати пегасів, тобто тих крилоконів, які насправді були не такими й крилатими. Чому їх так дивно назвали, було загадкою, зате штуки, які я прийняла за крила, чудово підходили замість стремен і допомагали триматись у сідлі. Я не заперечувала щодо затримки, справ все одно було багато — хоч раніше, хоч пізніше я поїду. А ще треба було всім роздати цінні вказівки, а комусь і накази. І, звичайно, віджати у маршала дозвіл для частини солдатів залишити територію гарнізону на місцевих крилоконях, у тому числі і для мене. І тим, хто належав до адміністрації гарнізону та обслуговування, теж вихідний за рахунок гарнізону був потрібен. Запит я передала через днювального. Ну щоб час не витрачати. Не підпише маршал, то доведеться, звичайно, ніжками йти... З іншого боку: куди він дінеться? Про часник ще не забув!

Взяти із собою я збиралася Кіма, кому як не йому знати, скільки і чого потрібно на тиждень усім мешканцям гарнізону. А ще Аттіку, щоб і я солідніше виглядала, і було кому за мною розумні думки записувати. Звичайно, троє — це мало, якщо я зібралася із собою продукти забирати. Так що я подумала і ще обрала чотирьох солдатів серед тих, хто себе зарекомендував. Якщо буде потреба, то їх можна залишити з Аттікою на місці. Наприклад, якщо доведеться контролювати відправку через кілька днів. Я стирчати так довго і так далеко від гарнізону не могла — у мене будівництво йшло повним ходом, а ще особовий склад, який не звик до зарядки!

І сама я себе до цієї зарядки теж привчала. Але не перед підлеглими ж намагатися виконати команду «упав-віджався», бо тоді стогнати, кряхтіти і потіти ми будемо разом. І не факт, що я не буду робити це найголосніше за інших. Вправи на прес були найлегші, присідання теж я виконувала відносно непогано. Ще кілька тижнів — і з бігу на місці можна буде перейти на нормальний біг на вулиці. Поки було дещо сором'язливо показувати такі результати, тобто їх відсутність. Командир має бути для підлеглих прикладом: міцний як кремінь і недосяжний як Еверест для середньостатистичного туриста!

Маршал, до речі, все це цілком підтверджував своєю персоною. Характер, звичайно, гидкий і капосний у чоловіка. Та й управлінець він такий собі, не зрозумій що. Але, очевидно, підполковника йому не просто так дали за красиві очі. Він міг, мабуть, і сотню кіло від грудей віджати. І всі наші тренувальні майданчики пройшов із нудним виразом на обличчі. Щоправда, я засікла, як на якомусь особливо крученому віражі він перелітав через болото з усмішкою на всі тридцять два, мало не в захваті. Але чому така несправедливість? Я виходить мала працювати і над собою, і над гарнізоном, а він насолоджувався життям!

Один плюс — робив він це далеко від мене.

Поки я дивилася, як маршал накручує віражі, все більше зміцнювалася в думці, що провести варто щось накшталт Олімпіади чи будь-яких інших чемпіонатів. І воїни побігають, і я зрозумію — ну, якщо це в мене вийде, хто на що здатний. Але в будь-якому разі буде весело. 

Покрутивши цю думку, я написала на аркуші оголошення і наказала всім розбитися на команди так, щоб у кожній було порівну магів усіх категорій та порівну учасників. Якось так вийшло, що я до тепер не знала точно, скільки кого у нас є. Але основні дані я вказала, а рівняння нехай самі вирішують, не маленькі. І список повільно почав поповнюватись. Мабуть, спочатку вони обговорювали один з одним команду, потім записувались. Ще трохи — і я буду повністю задоволена тим, що моє завдання виконали. 

І я вирішила: повернусь із села — відзначимо закінчення ремонту масштабною грою. Я буду рефері. Тому що бігати і магічити мені поки що трохи не з руки — облажаюсь і забрудню свій незаперечний авторитет у багнюці. А це не потрібно мені зараз аж ніяк.

Був ранок, я якраз перейшла від розтяжки до більш динамічних вправ, як у двері постукали. Дивно. Підйом уже був, зарядка пройшла, зараз народ збирався, готувався до нового дня. А в мене було трохи часу, щоб добре розім'ятися, а прийти на сніданок можна з другою зміною. Загалом: побут налагоджувався.

— Що там? — гаркнула я, намагаючись вгамувати серцебиття і дихання, випади далися не так і легко. Але вже не хотілося впасти на ліжко обличчям униз.

— Бійка, лейтенанте!

Що? Я за три секунди влетіла у форму, абияк прибрала волосся і вискочила за двері. Протупала вздовж частково відремонтованого приміщення барака, відзначаючи, що побілка вже висохла і тепер і не видно зовсім, де там був композит. Хоча ні, ще разочок пройтися треба. Колір все-таки у цього матеріалу… ну такий собі, не зовсім те, що потрібне для людського житла. А під фарбу чи під штукатурку — ото краса була б. Підлога ж ...

Так, а що з підлогою?!

Підлога підозріло поскрипувала, хоча начебто дошки всі були поміняні. А ось ближче до виходу ці дошки вже навіщось зняли. Я швидко перестрибнула дірку і вискочила надвір. Там уже стояв особовий склад — стінка на стінку — і окремо ті, хто не визначився зі стороною.

— Стелити наново! — кричали одні.

— Не чіпати нічого! Най буде так! — кричали інші.

А в чому проблема? Я швидко виловила першого ліпшого з тих, хто не визначився, з основного загону. Виявилося, що для підлоги та заміни пошкоджених дошок, наші новоспечені майстри взяли не надто суху деревину. Тепер вона трохи усохла і в підлогзі з'явилися щілини, а ще вона скрипіти стала, як наступаєш. В принципі, нічого страшного, якщо раптом тобі не закортить посеред ночі вбиральню відвідати. А це загальна кімната, вночі тихо, скрип буде чути і за межами барака.