Розділ вісімнадцатий

Якщо ідеї витають у повітрі, то думки передаються на відстані — це точно.

Бо маршал, звісно, ​​з лазарету вийшов, хворий він ще був чи здоровий вже, то невідомо. Але варто мені було його побачити, як на думку мені приходили різні ідеї лікування — і маршал повертав убік. Хоча, як я була переконана, у нього теж різні думки тинялися на мій рахунок.

Наприклад: «Що ти зробила з моїм гарнізоном?».

Що могла, те й зробила, і треба сказати, що ці три чи п'ять днів у мене злилися практично в один, але результатами я була задоволена.

Найшвидше вийшло з тренувальними майданчиками. Найкращий відпочинок — зміна діяльності, вирішила я, і тому тренувальні майданчики бійці робили у вільний від ремонту час. Тут мені доводилося їх навіть гальмувати, бо фантазія у капрала Безера виявилася настільки багатою, що я трохи злякалася.

Зробили ми в результаті два полігони: ігровий, який змінювався, як я планувала раніше, і смугу перешкод, наближену до бойової реальності. І гірки водяні, і вогняні заслони, і піщаний лабіринт. О, якби я дала капралу волю, він би весь гарнізон перекопав. До всіх цих цікавостей легко можна було додати завдання, наприклад: для аеромантів — подолати вогонь і воду, для аквамантів — піщаний шторм, для геомантів — ось з ними виявилося найскладніше. Піском засипати вогонь, зробити насип — жодних проблем!

І поступово у мене вимальовувалась схема тренувань. Створювати четвірки бійців та натаскувати їх, враховуючи сильні та слабкі сторони кожного. Може, й справді влаштувати їм щось на кшталт Олімпіади, думала я. До того ж особовий склад, наївно вважаючи, що я ні чорта не бачу, в цей час обладнав озерце, в якому місцями спалахували підземні гейзери, і зводив навколо нього укріплення. Піроманти показували чудеса — не всі, звичайно, але маленькі вулканчики мені сподобалися. Діяли вони стаціонарно, хоча зовнішній вигляд мали трохи незграбний і нагадували казани…

— Стійте, — сказала я, бо мої думки з полігону звернули вбік благоустрою. — Точніше, ні, ви продовжуйте, але якщо там таку ось бойлерну обладнати, скажімо, он там?

Там, куди я вказувала, уже йшло зведення нових душових. Ні, гріти воду руками — добре і зайве тренування, але якщо це можна автоматизувати, то чому б і ні? А ще мені потрібні були труби. Опалення, о так, я зроблю у казармі опалення! Взимку ніхто не замерзне — краса!

Залишивши полігон, я побігла до бухгалтерії, де мене з порога приголомшили:

— Грошей немає.

— Зовсім немає? — сумно перепитала я.

— Зовсім. Ми начебто домовилися, що поточні статті витрат ми не чіпаємо?.. — насторожився батько Рейджі.

Так-так, але… Я поцікавилася, що з листами. Відповіді приходили, і, на жаль, батько Рейджі нічого не поплутав. «Грошей немає» — це був зміст практично кожного листа разом із проханням при нагоді засвідчити повагу генералу Гонзо. Круто, звичайно, скривившись, думала я, але якщо ви навіть на генеральський чин не реагуєте, який чорт ви мені пишете?

Але бодай меблі погодилися надіслати — це вже був плюс.

Я повернулася на майданчик. Перерва закінчилася, всі перекусили просто на свіжому повітрі і побігли до казарм. Там кипіла робота, і кінця-краю їй не було видно. Найшвидше вийшло зі стінами. Не те щоб ми їх змогли вирівняти, але побілили, залатали щілини, абияк, як зуміли, упорядкували вікна та двері. Звичайно, це був ремонт з підручних матеріалів — так би мовити, кхем, з дендрофекального композиту. Реально з того самого. Так, його використовували. Так, виглядало все не як на картинці, але мені картинка була і не потрібна, мені були потрібні довговічність і якість. 

Той композит, посилений геомагією, вражав. А в мене в голові не вміщувалося, що це справді був послід якогось звіра. Як запевняв капрал Безер, той продукт абсолютно не пахнув, мав відмінну теплоізоляцію, у разі спеки не нагрівався надто, був стійкий до вологи. Треба тільки почекати пару тижнів, коли воно висохне. Можливо, жители двадцять першого століття і відмовилися б таким ремонтувати будь-що, але місцеві були цілком впевнені у рішенні і задоволені.

— А де ви його взяли у такій кількості? — спитала я, дивлячись на велику купу.

— Так у лісі набрали, лейтенанте. Тут повно муммінів — коли морлоків немає, вони завжди виходять ближче до людей. Сільські їх приручають навіть, молоко не гірше за коров'яче, жирніше тільки, а що пожерти — вони самі знаходять. І це мінус, бо жруть все і багато. А ще інший мінус, звісно, ​​це їхнє лайно.

— Який же це мінус?

Справді, подумала я. Якщо це такий дивовижний будматеріал?

— Так мумміни далеко від свого довкілля не живуть. Здихають, — знизав капрал плечима. — Скільки разів уже пробували. А композит, ну… самі подумайте, він важкий, скільки він буде коштувати, якщо його звідси, приміром, кудись у місто везти, де заможні замовники. Та й збирати його теж… Це нам нікуди подітися — чимось треба щілини латати. Як раніше пращури робили.

Так, до цивілізації від нас далеко. І все-таки у мене в голові щось клацнуло. У нас немає грошей на найнеобхідніше… А що буде, якщо гарнізон перейде на самоокупність? Треба тільки придумати, як доставляти то лайно місцевих мамонтів, тобто муммінів, туди, де його миттєво розберуть будівельні контори?

А бійці тим часом перетягували підлогу. Не те щоб капрал Безер увібрав з молоком матері вміння керувати будівельними роботами. Не те, щоб у нього виходило з першого разу. Не те щоб особовому складу дуже подобалося знищувати кривий результат власної праці та переробляти все наново. Але «хочеш, не хочеш — а мусиш» якщо десь і працювало, то в армії. З однією кімнатою абияк справилися, залишалося роботи ще… Ну, море. Але я все одно з задоволено-дурною усмішкою дивилася на майбутнє місце проживання своїх підлеглих, і мені було добре.