Розділ сімнадцятий

День біг уперед із моторошною швидкістю. Здавалося, тільки я потрапила в ту саму бухгалтерію, як уже й обід минув, а потім і час вечері настав. Але якщо брати все по порядку, то маршал знову обвів мене навколо пальця. От зараза!

Сума на господарські витрати за фактом не надто великою була. Ну, тому що вона насправді не використовувалася для ремонтів та інших дорогих заходів. Так, трохи підмазати щілину, ліжко замінити, на кухні за складами доглянути, охолоджувач перевірити... Більшу частину магічних штучок маги ладнали самостійно, хто як міг.

Тут, звісно, ​​були й проблеми.

Та хоча б приклад того дідуся з продуктами, які зіпсувалися. Ага, можна було фахівця викликати, щоб він охолодив надовго продукти. А можна було самотужки: криво, косо, зате безкоштовно.

У бухгалтерії мене зустріли три абсолютно невиразні особи. Я спочатку навіть не зрозуміла, це близнюки-брати чи сестри чи в мене в очах троїться. Але потім придивилася — всі троє були різного віку і, здається, навіть статі, просто схожі на обличчя — довгі носи, вузькі обличчя, очі з важкими віками, білясте волосся по плечі. Двоє «близнюків», правда, мали натяк на неголеність, але це ще побачити треба було. Отак я й познайомилася з родиною Рейджі — батьком, сином та дочкою. Вони якраз військовими не були, всі троє навчалися на чиновників чи місцевих економістів і, відповідно, головним бухгалтером був батько, а діти — помічники та постачальники.

У мене відразу руки засвербіли влаштувати скандал. Які ж вони постачальники?!

— Так повелося ще до мого призначення, — знизав плечима батько Рейджі. — Я тільки кошти, що надходять, розподіляю, а вже замовлення і контроль організовує сам гарнізон. А ще ми до гарнізону не відносимося, зараховані до королівської місцевої адміністрації.

Цікава схема, мабуть, вона якось виключає спроби той бюджет гарнізону розпилити. Але, на жаль, в цих речах я розбиралася слабо: не вистачало бази.

— Добре, я вас зрозуміла…

Трійця на мене дивилася з побоюванням. Це звісно ясно чому: нова людина, та ще й на високій посаді, до того ж я не надто розумію, що тут і як. Моя поява — така собі подія. Можу через незнання щось витворити, цього від мене в принципі і очікували. Тож я вирішила бути ввічливою. До того ж зв'язок із тією стороною — з цивільною — не завадив би.

— Але й ви мене зрозумійте, — продовжувала я начебто переконливо. — Так, це не прописано у вашій посадовій інструкції… — звідки я знаю, що там прописано? — Але мені потрібна допомога. Самим не набридло, що їжу готують вічно з проблемами? Чи ви не співчуваєте тим хлопцям та дівчатам, які живуть у сирій будівлі та без нормальних душових? Або вам не хочеться мати у рядку «місце роботи» еталонний гарнізон?

Мене злегка несло, але іноді краще банальні гасла, ніж жування губи та «мне-е». На жаль, навіть найрозумніші вчені програють у дебатах шарлатанам, у яких той язик добре підвішений.

— Це не вимагає від вас жодних надмірних зусиль. Я всього лише хочу, щоб це місце виглядало гідно!

В принципі, тільки слова про зусилля й переконали цю трійцю. Звісно, ніхто напружуватися не любить, особливо якщо мова йде про чиновників в якомусь поколінні. Господарські витрати мені продемонстрували, причому із статтями постійних витрат. У мене рука не піднялася б скасувати закупівлі туалетного паперу або заготовок на форму. Останню, виявляється, підганяли вже на місці. Десь у замку ховалася скромна кімнатка місцевої швачки, а та без діла не сиділа. А я ще здивувалася, звідки так швидко мені під'їхала форма.

Тож я була всіма руками «за» спеціалістів. Були б лише гроші.

— Але заждіть, а де графа щодо ремонтних робіт? Навіть фортеці мають тенденцію руйнуватися, штукатурка відлітає, у трубах дірки і таке інше…

— Це потрібно запит писати, окремий, можливо подати раз у п'ять років. Останній запит маршал робив якраз коли на посаду вступив, — ощасливив мене син Рейджі, який за постачання відповідав.

— Тобто йому дали гроші на все, а відремонтовано було лише один барак?! — я ледве дар мови не втратила. Який гад! Але виявилося, що гад та не зовсім.

— Гроші дійшли не в повному обсязі, — зам'явся отець Рейджі. Ага, отже, бюджет відкусують десь в іншому місці. Зрозуміло, чого вони такі сумні. — Маршала сюди, так би мовити, заслали. Це раніше з ним сваритися боялися, а коли ти в немилості…

Ага, тоді можна творити будь-що. Хоч на голову сісти. Все одно той, кого позбавили будь-яких привілеїв та королівської милості, навіть поскаржитися не зможе. Я небезпідставно це передбачала. Скільки таких ситуацій було… Та хоч би в школі. Не дай боже ти директору дорогу перейдеш і за твоєю спиною нікого не буде.

— Виходить, він відремонтував один барак.

— Той тоді був ще гірший за сусідній, — додала сестра Рейджі. — І стіну внутрішню зміцнив, а ще… Зараз список вам знайду звітний.

Через годину моя голова пухла від інформації, але ми з родиною Рейджі порозумілися. Я їх ніби-то не чіпаю, вони мені допомагають інформацією чи не заважають. Вибивати у начальства гроші заради гарнізону вони не будуть, але хоча б чесно надішлють усі запити до всіх інстанцій з прізвищем Аннет на всіх паперах. Це маршал засланець, так би мовити, а я, точніше, Аннет, дочка дуже шановного батька! З текстами листів все пройшло швидко, зміст був скрізь подібним: дайте грошей, ви повинні за такими законами, а то ви ж знаєте, хто мій тато. І ні, користуватись таким прийомом мені було зовсім не соромно.