Розділ чотирнадцятий

— Порошинко, — простогнала я, ледь не зі сльозами дивлячись на милу, ніжну, гарну і разом з тим брудну і смердючу кицьку, яка розвалилася на моєму ліжку і куштувала відірваний від протухлого осетра шматок. — Я ж тобі все — і свіженьке, і смачненьке, а ти?

— Мр-ря, — вигукнула Порошинка якось навіть здивовано, мовляв, що не так. Їжа смачна лежала у мисці, нікому не потрібна. А той смердючій осетр — то здобич і смаколик, бо запах це означає, що їжа дозріла.

І чого я кішку Порошинкою назвала? Яка вона Порошинка? Вона ж — Грязюка! Це кожному зрозуміло, хто її побачить. І смердючка. Доведеться мити кота... Якщо я хочу, щоб у мене в кімнаті був кіт, а не смердюча грудка хутра, то мені доведеться мити кота. Якось я про це не подумала, бо вони ж вилизуються, наче себе до ладу приводять. Але якщо їсти осетра, а потім вилизуватись — то результат був сумлінний — для мене, не для кицьки. А мені тепер довелося схопитись за голову.

— Ти як його сюди взагалі притягла, цю смердючу бомбу?

— Мр-ряу.

Ого, які у тебе зубочки, щастя моє! А навіщо ти їх мені показала? Ах так, законна здобич, до якої я тягну свої руки… Як у кошеняти вистачило сил і нахабства взагалі? Хоча, на її думку, це в мене нахабства вистачило кудись кішку приносити. І так, вікно прочинене, хоча я не пам'ятаю, щоб його залишала відкритим.

— Рядовий? Неси покривало.

— А звідки у вас кіт, лейтенанте? Це ж лісова ніорська, так? Далеко від своїх місць… Але вродлива! — захоплено поцікавився Сунь.

— А звідки в мене тухла осетрина, ти не питаєш? Яка різниця звідки, треба терміново заборонити їй це їсти, вимити кішку та викинути осетра! І прикопати його десь у лісі, щоб не знайшла цього разу! Неси покривало!

— Заборонити щось кішці?.. — розгубився Сунь, але виправився: — Яке покривало, лейтенанте?

— То, яке вже не шкода!

Порошинка, звичайно, була маленькою милою кицькою. Хоч і трохи більша за котів, яких я бачила у себе вдома під вікнами. Але якось мені з перших секунд стало зрозуміло, що навіть найменша і наймиліша киця ніколи не зробить добровільно дві речі: не віддасть здобутої самостійно їжі і не полізе добровільно митися. Хвіст Порошинки недобре смикнувся, хльоснувши повітря, хутро стало дибки. З котячим невдоволенням я стикалася вперше. Було дуже цікаво. Зараз я її…

Ага, це не морлоки, це набагато гірше. Я зробила до ліжка крок, ще крок і зрозуміла, що дуже помилялися ті, хто запевняв, ніби тварини не вміють створювати причинно-наслідкові зв'язки. Це люди не все вміють і розуміють, а тварини — дуже здогадливі. Незважаючи на юний вік і швидше за все невеликий життєвий досвід, Порошинка швидко зрозуміла, що, захищаючи шматок осетра, вона вмить втратить цілу рибу. Коли я вже була готова переступити через власну гордість у вигляді смердючого осетра і кинутися на Порошинку, вона миттю зіскочила з ліжка, кинувши недоїдений шматок. Опинившись якраз на тушці осетра, вона вишкірилася і зашипіла зовсім не по-дитячому. Ем-м, а чому я вирішила, що вона кошеня?.. Тому що мордочка мила, так?..

І що тепер?

Сунь прибіг з покривалом дуже швидко, я не встигла і оком моргнути, і ще проблема з'явилася — крім Суня, тепер у дверях стирчала половина гарнізону. Вони штовхалися, перешіптувалися та вдихали вишкірилася аромат зіпсованного осетра. Я трохи зглузду не з'їхала і не почала вигоняти присутніх, бо ніякої дисципліни і взагалі тут не цирк, але я — старший офіцер і повинна бути вища за такі низменні емоції як гнів та невпевненість, тож я прийняла покривало, розправила його на витягнутих руках і почала підкрадатися до Порошинки.

— Киць-киць-киця...

— Фр-р-р-ма-а-а-у-у! — низьким голосом висловилась Порошинка.

Ні, ця пухнаста тушка явно мала намір захищати свій трофей! А її не бентежило, що я більша за неї у розмірах?

— Дивіться всі, — серьйозно сказала я, ну, коли вже склалася така ситуація, то треба було користуватися нею для прикладу. — Їй всього лише три місяці, а який характер! І відступати вона не збирається. Беріть приклад!

Я теж не мала наміру відступати. Насправді, можливо, я би і плюнула на все це, якби не три обставини: перша — осетр смердить, друга — я вважала, що Порошинці було зовсім ні до чого їсти смердючого осетра, ну і третє — на мене вилупилися підлеглі, і втратити авторитет я тепер могла в одну мить. А якщо… Я задумливо зиркнула на власні руки і цю думку відміла. Я краще маршала ще раз обіллю холодною водою, ніж крихітну Порошинку.

Я впала з покривалом на кішку, кішка видала звірячий протест, спробувала зникнути з-під покривала, але я вже навалилася зверху і давай її обплутувати. Осетр валявся осторонь. В руки відразу через тканину покривала і форми вп'ялися гострі пазурі, тільки дивом не розполосували мені шкіру, все-таки прошарок був потрібної товщини. Порошинка не добилася нічого пазурами, у хід пішли зуби, і взагалі зробилось таке відчуття, що я спіймала не кішку, а якогось «чужого», так шалено щось крутилося всередині. Зате подібна жвавість залишала надію — з Порошинкою все буде гаразд.

— О, це дуже доречно, — мстиво хмикнула я, щосили намагаючись утримати шалений «комок нервів», — якщо вже ви тут усі стоїте, починаємо прибирання із виносом осетра на сміттєзвалище. Ти і ти, — я вказала підборіддям на перших-ліпших запасників, все одно добровольців на цю справу я не розраховувала знайти. — Вийти до дальньої стіни, закопати на два метри під землю цю риб'ячу тушку. І щоб якісно все зроблено було! І знак поставити, що тут закопано. Тих, хто працює з ямою, від робіт у казармі звільнено. Рядовий? — я обернулася до Суня. — Нагрій воду для миття кішки. Температура — ​​трохи вище за кімнатну.