Розділ дванадцятий

Біля їдальні похмуро стояли чергові по кухні, і з дверей прямо мені назустріч здійснювався урочистий винос тушки осетра. Всі вдавали, що так і треба, я ж не втрималася і затиснула носа. За ту добу, що ми з осетром не бачилися, він придбав настільки забійний аромат, що згодився б у якості біологічної зброї.

— Ну і добре, тепер на складі смердіти не буде, — радісно сказав Кім, з'являючись у дверях.

— Тепер по всьому гарнізону смердіти буде, — заперечив хтось. І так, осетра забрали, але сморід залишився. Вітер ще дув якраз у наш бік…

— Поїсти що-небудь лишилося? — здавлено запитала я. Незважаючи на всі зусилля осетра, апетит у мене нікуди не подівся.

Був час обіду. Ні, не так: обід уже скінчився, і доїдали неквапливі. Я оглянула роздачу, там все було ще сумніше, ніж учора, але Кім швидко виставив переді мною три тарілки: з супом і м'ясом.

— Звідки м'ясо? — спитала я зловісним шепотом. Бо коли це його поява пройшла повз мене?

— Маршал сьогодні не в настрої! — повідомив мені Кім так само змовницьки.

— Це недоїдки? — насупилась я. Не в настрої він, як же. Хоча в нього горло болить… О, можна йому запропонувати соду з йодом намішати для полоскань, а на десерт — мити ніс водою із сіллю. Якщо заліковувати не до смерті, то все можна використовувати. І тоді, мабуть, маршал обходитиме мене за десять метрів.

— Навіть не глянув, а від виду чаю скривився! — палко запевнив мене Кім. Я зітхнула. Ну, з'їм маршальський пайок, не пропадати ж добрій їжі? Вважатиму себе другом, з яким маршал поділився обідом. І краще б він ще й вечерю мені як ворогові залишив.

І взагалі, я заслужила. Напевно. Але це не точно. Але я все одно з'їм все — як аванс.

Підлеглі мене проводжали не дуже добрими поглядами, але я теж зиркнула у відповідь, тож вони с поспіхом продовжили дожовувати обід. А я нарешті поставила на стіл тацю з їжею. Ну так, щось є в цьому панське і категорично неправильне, що в мене окреме меню, так би мовити, а з іншого боку, не я встановила ці порядки і точно не я краду запаси зі складу. Я, звичайно, планувала розібратися з цими загадками, знайти того, хто об'їдає гарнізон, і покарати по всій суворості. Якоїсь миті у мене навіть майнула шалена думка, що цим може промишляти… хм-м, мати Порошинки, наприклад. А що, тварини ж ненажерливі! Але Порошинка була звичайнісіньким кошеня, отже, і мати її була звичайнісінька місцева кішка, і будь тут хоч полк котів, вони ніяк не могли знищити стільки їжі.

І так, коти точно б не минули осетра. Риб'ячий дух їх зазвичай дуже приваблює. Не те щоб кішка від природи рибоїд, брехня це. Але ж домашня кішка рибу якщо і їсть, то нечасто, і молоко коров'яче не п'є. Зазвичай. Ніхто й ніколи не бачив домашню кішку, яка доїть корову чи ловить рибу, кішка — це вам не ведмідь та не доярка. Тож більш природня для них інша здобич. Але люди теж їдять чіпси, і ніхто не казав, що це їм на користь.

А з іншого боку, якби за цим коти стояли, то слідів було б ого-го. Отже, я зняла всі підозри з міфічної... втім, чому міфічної, мати-то в Порошинки точно була і тато теж. Не з'являються кошенята нізвідки.

Я була досить голодна — вечерю ж пропустила разом зі сніданком — і з обідом розправилася швидко. І хоча в процесі в моїй голові блукали думки ще раз поговорити з кухарями, вже к десерту я зрозуміла, що першочергове моє завдання — це особовий склад, який зовсім відбився від рук. Кіт з дому — миші в танець, а в армії це неприпустимо.

Здавши тарілки, я вийшла назовні, щурячись від сонечка і насолоджуючись життям. Приємно було не стільки від того, що я сита, а навколо тепло, скільки все ж таки від того ж запаху. Як же добре, що того осетра утилізували. Рядовий мав рацію — тепер навіть у селі за шість годин ходу — чи скільки там до нього їхати? — всі були в курсі: мало того, що гарнізон харчується делікатесами, ми ще й безцеремонно викидаємо їх на смітник. Але це було вже таке — тій рибі нічим не можна було допомогти. І такого пахучого осетра їсти — смертельно небезпечно.

Повз мене так само, як і вчора, пробігала лінива рядка запасників, і тут до мене прийшла ідея.

— Стояти! Шикуйсь, струнко!

Команда вийшла у мене гучною, запасники незграбно потикалися один одному в спини, потім, постійно запинаючись об власні ноги, вишикувалися у кривий рядок. Я почухала потилицю.

— Рядовий! — і тицьнула пальцем у того, що стояв ближче до мене.

— Я, лейтенанте!

— Весь вільний особовий склад — на шикування!

Мене це все різало, як то кажуть, серпом по новим шинам. Дисципліна ж має бути! Не в дитячі ігри граємо! І нехай учора кожен начебто був на своєму місці… Знову ж таки, ми не готові до більш масивної атаки. Це я могла сказати, і не маючи жодної армійської освіти.

Хоча чому не маючи? В голові одразу ж заворушилися думки, ніби я витерла ганчіркою пил з полиць і знайшла там важливі розвіддані. І все, як мені потрібно, про стройову підготовку та інші нудні речі. Аннет же вчили, вона на цьому точно зналася!

Я вже більш свідомо оглянула стрій. Що ж! Розхлябаність, загальне здивування, а хто і взагалі в носі колупався! Не армія, а якийсь студзагін на відпочинку. Так, звісно, можна було відтягувати крайні заходи нескінченно, але навіщо, коли можна з місця в кар'єр? Чим раніше я візьмуся за них, тим швидше ми побачимо результати. Дисципліна, тренування і в казармі треба обов'язково зробити ремонт. Холода, скажімо, не завтра, але що якщо завтра дощ і нас по самі матраци затопить? Готуй сани влітку, як то кажуть, краще потім розслабитися і дати всім по вільному від служби дню, ніж бігати як у сідниці укушені в дедлайн.