Розділ одинадцятий

— Ти знущаєшся, так? Щось не бачив я ніколи такого методу лікування, — маршал дивився на мене і на те, що в моїх руках, з таким виглядом, наче я його в киплячу лаву занурити зібралася. А що я? Я ж нічого, все за народними рецептами. І взагалі, не можу ж я своєму начальству прямо в очі сказати: «Так, дорогий ти мій маршал Д. Дейс, ти вгадав, я знущаюся». Ні, гіпотетично можу, але на практиці швидко втрачу ті самі три дні безтурботності за договором.

— У жодному разі! — обурилася я. — Це інноваційна технологія! Тільки-но ввели в програму королівського коледжу. Гарантія сто відсотків, ні, навіть сто сорок шість відсотків!

— Воно смердить, — скривився маршал, відсуваючись якнайдалі від блюдечка з розчавленим часником.

А ти, любчику, трояндами пахнеш, авжеж, і в казармах прямо квітковий сад. Подякуй мені, що в тебе не геморой і цей часник я нікуди не планую тобі запихати. Ось це було б не лікування, а конкретне таке насильство з опіками! А він блюдце на полиці потерпіти не може. Не факт, що допомога від цього була, від запаху тобто, але мені потрібно було поставити маршала на ноги швидко та підручними засобами. А значить, у хід пішло все, що коли-небудь було побачено та почуте. Раз чарівної пігулки немає: випив на ніч пакетик із шипучою нісенітницею — і як огірок.

— Я і всередину вас закину зубчик! Тоді смердіти не буде, тому що і всередині, і зовні запах однаковий! — на мене глянули вже як на зовсім божевільну, щось маршал, здається, не був особливим любителем гостренького. Он як відвертався від смердючої бомби. Та й мені якось погано стало від часникових фітонцидів. Так що блюдечко я відставила подалі. Може, і так допоможе.

— Лягайте! Зігріватимемося правильно! — і я виставила залишки свого антизастудного озброєння.

— Ти кухню всю винесла чи лише половину? І чому не захопила і сніданок разом з цим? — вразився маршал, окинувши поглядом натюрморт із синьої величезної цибулі, місцевих зелених лимонів, якихось кисленьких, але, судячи з порад кухарів, моторошно корисних ягід, чаю з пахучими травами… Загалом тут було все, що вдалося наскрести по засіках, а також оцет… ну і яблучко для мене. Жодного спирту, його ще знайти треба було. Та й раптом маршал буде лікуватися ним внутрішньо і пісні потім співатиме, а мені потрібно, щоб він покірно лежав і не ворушився.

— Сидіть вже спокійно, хворий! — втомлено видихнула я, вже не зважаючи на те, що цей самий хворий намагався дивитись на мене напівдохлим орлом, мовляв, та я ще можу. Трясло його знатно, як тільки язик собі не прикусив, вправляючись у гостротах. Я ще чоло йому помацала, перевіряючи температуру, від чого у маршала і зовсім дар мови пропав. А що, думав недоторканна персона? Ха!

— Чай залив всередину! Лимоном закусив, ягідку впихнув і ще чаю випив, вам зараз потрібні ударні дози вітаміну Це, а його найпростіше знайти в цитрусах і бажано кислих, в такому середовищі він краще зберігається.

Від моїх слів пацієнт мало не подавився, потім скривився, мабуть, термоядерний лимончик попався. Нічого, завтра він у мене огірком скакатиме. І що дуже для мене добре, геть від мене!

— Ноги вгору, — я так смикнула на себе ноги маршала. А він сидів і мало чаєм не залився по брові. Але навички військові врятували, тож він тільки забулькав трохи, а потім встиг вирівнятися і відкашлятися. Я видихнула з полегшенням: добре, коли пацієнт тренований.

Оцет я змішала в мисці з водою, ганчірка в кабінеті теж знайшлася, і під звуки хлюпання чаєм і мугикання з боку маршала — лимончик або ягідки явно звернули йому губи в трубочку — почала розтирати сумішшю спочатку ноги, а потім взагалі оголила начальство до спідньої білизни. Пацієнт хоробрився, але був деморалізований, мляво погрожував трибуналом, але температура його косила сильніше. На ноги — шкарпетки, їх я вдало конфіскувала в сусідній кімнаті — там купою лежала сіра казенна білизна — шкарпетки, труси-шорти та звичайні штани-майки. Розміру все теж стандартного — одного — комусь ті шкарпетки як гольфи, а комусь — як укорочені шкарпетки а-ля слідки. Потім я вимочила ціле простирадло і обернула навколо маршала, а готову гусінь повалила на ліжко і зверху поклала кілька простирадл і три ковдри. Під голову — подушку, на лоб — компрес, у рот — лимончик, миску з часником перемістила ближче, щоб смерділо, і відлякувало всіх від хворого.

— Мені навіть не хочеться нікуди йти, таке заспокійливе видовище, — зітхнула я, дивлячись на маршальський ніс, який стирчав назовні, і злі почервонілі очі. Але сказати мені нічого маршал не міг, бо лимончик — це в деяких випадках зброя, яка б'є на ураження. Наприклад, коли лимонний сік потрапляє прямо у око. — Ви розслабляйтесь, грійтеся, потійте… Загалом насолоджуйтесь життям. А я піду.

— Гр-р-р, — спробував висловити все, що думав про мене, маршал.

Але я дивилася на нього як на дитину, яка не розуміє всієї своєї вдачі. Це я з ним ще добре обійшлась. Ні банок на спину, ні дуже гарячих гірчичників, навіть над відваром картоплі дихати не треба. Хоча ще не вечір, раптом маршалу захочеться у моїй присутності кашлянути.

Покидала я свого командира, високо задерши носа. Чорт знає, наскільки все це ефективно з погляду доказової медицини, але організм, здається, повинен вилікуватися, просто щоб не проходити повторно жодних народних процедур.А ще як спосіб показати ворогові, хто на даному полі бою господар, подібні катування підходили якнайкраще. Аби до маршала не дійшло, що десь його обдурили, раніше, ніж йому полегшає. Прикинувши, скільки в мене ще різних методів катування, тобто лікування, в запасі, я пройшла повз сплячу четвірку і доктора заразом. Сонне царство... ну, хвилин через п'ять я була змушена дати зарок, що з висновками я більше поспішати не буду. Ніколи. Принаймні постараюсь.