Розділ десятий

Яку б приказку підібрати до цієї нагоди? Не все коту масниця?.. Це приказка про мене. Або коли коту нема чого робити, він собі дещо вилизує?.. А це вже про маршала. Інакше навіщо викликати мене зараз, коли всі за ідеєю повинні вгамуватися і лягти спати? Звісно, ​​крім чергових чи як вони тут називалися. До підйому ще кілька годин як мінімум. Навіть якщо встають тут на світанку, а кухарі, наприклад, точно повинні раніше вставати, щоб почати або продовжити приготування їжі, то тим, хто батьківщину захищав від усяких чудовиськ, мали дати виспатися.

А в мене ще й кіт!

Поспішаючи к маршалу, я спершу сунулася до його кабінету. Але запасник — мабуть, сьогоднішній днювальний, або це був ще той, хто змінив Аттіку — швидко замахав руками, вказуючи на зовсім інший поворот. Хм-м, це що означає, я в казармі тепер живу, а у маршала тут окремі апартаменти? Ну звісно, красиво жити не заборониш!

Але виявилось, що на першому поверсі, в сусідньому з кабінетом маршала коридорі, була медчастина. Моє обурення навіть затихло, коли я сунулася вперед, а там — шафи зі склянками, ліжка, бежеві полотна та пацієнти — чотири штучки. Але, судячи з того, що останні лежали з задоволеними пиками, а дехто вже й спав без задніх кінцівок, нічого серйозного в них не було. Ну дуже смішно, забий на все і насолоджуйся моментом — міжсвітовий армійський принцип.

— Ну нарешті! — це вийшов із сусіднього приміщення хтось у такій формі, як і у всіх, але бежевого кольору. А я не помітила, що палата прохідна. За шафами ховалися аж три двері, і пройти мені пропонували в ту, що посередині. Хтось, імовірно, місцевий лікар, вигляд мав пошарпаний життям — чоловік був худий, сумний і з такими мішками під очима, що туди, мабуть, півгарнізону помістилося би. А колір шкіри… Так і хотілося помацати у цього індивіда чоловічої статі — тоненька борідка додавалася до комплекту — пульс, бо раптом він і не живий зовсім. 

— Туди йдіть! — показав мені за спину лікар і, похитуючись, попрямував повз мене. Вираз обличчя у нього залишався відсутнім, а в повітрі відчутно запахло спиртом. Чи то одеколон такий, чи то він маршалу обробляв фізичні рани, а собі — душевні. Але я й досі не розуміла, що тут роблю!

А в сусідній кімнаті — щось на зразок суміші оглядового кабінету та окремої палати — мене зустріли злі, ні, дуже злі очі.

— Ти що зі мною зробила? — гаркнув несподівано сиплим голосом маршал і так чхнув, що стіни колихнулись, а склянки на полках задзеленчали. Я аж підстрибнула на місці від звуку, ледь сердце із грудей не вискочило.

— Я з вами? Та мене взагалі поряд не було! — я трохи розгубилася.

— Ти! Чим ти на мене вплинула? Це якась отрута? Ти розумієш, що за отруєння командира ти під суд підеш?! І ніякий тато цього не змінить! А-апчхі! — і він вибухнув гучним чиханням.

— Яка отрута? Ви взагалі у своєму розумі?

— Тоді що це? Це вже в двадцятий раз, як я чхаю, — насунувся він на мене зі звинуваченням. — І холод... Звідки цей холод? Що це за конструкт? Що це за прийом? Нова розробка в аквамантиці?

— Та ви просто застудилися! — гаркнула я, в голові нарешті все стало на свої місця. Отруїла я його, як же!

— Я не можу застудитися! Я маршал! — приголомшено промовив він. І очі такі стали круглі, наче я справді якусь єресь сказала. Ну так, звичайно, маршали — ж не люди, вони не плачуть, не хворіють і не… Загалом, вони — маршали — зборлені із заліза з антикорозійною обробкою, а не якісь слабкі звичайні воїни. Особливо, коли вони ще й підполковники. Так, в нього явні зачатки манії величі — чи як це називається в психіатрії.

— А що це, на вашу думку? Вода була холодна? Так. Після цього в напівголому стані по полю бою хиталися? Хиталися! Вітром ще мабуть добре так продуло…

— Мене не може продути! Я ж аеромант, — з лютим жахом сказав він. І чихнув.

— Все колись буває вперше, може, здоров'я підкосилося, а може, вік такий настав, ви ж не молодієте, — я знизала плечима. — Але особисто від себе можу порадити тепло одягнутись, випити гарячого чаю та гарненько відіспатися. І все минеться. Я можу йти?

— Іди, але пам'ятай — підеш під суд!.. — гаркнув він і махнув рукою. Я не стала затримуватися, раптом побачить, як я очі закотила, і вистрибнула за двері. У спину мені летів оглушливий чих. Аж усередині все підстрибнуло! Ні, такі звуки треба заборонити на законодавчому рівні, а то й заїкою залишитись недовго.

Місцевий лікар на мене взагалі не звернув уваги, він солодко спав серед пацієнтів. Гаразд. З цим я розберуся потім, колись і до медчастини мої руки дійдуть. А поки що всі мої думки знову звернулися до кішки.

Я швидким кроком повернулася до казарм — так-то бігти якось несолидно було. Якщо солдат біжить, то у мирний час це в декого викликає сміх, а у військовий час — паніку, бо нічого хорошого то не значить. Більшість вогнів уже загасили, таки настав ранок і сонце вже встало, тільки на стінах все ще було освітлення — а раптом тінь зовсім не тінню виявиться. У казармі взагалі тупотіти довелося тихіше, бо народ уже спав, не всі, хтось тихо перемовлявся між собою, але більшість. А Аттіка сиділа біля моїх дверей з піском у коробці, м'ясом у пакунку та ще якимись знахідками.

І мені якось її шкода навіть стало. Ай-яй-яй, Анно Ігорівно, другу добу як стали лейтенантом в армійському гарнізоні, а вже дідівщину влаштовуємо! Вам має бути соромно! Аттіка не повинна навколо мене цілодобово бігати, у неї графік має бути, а не так — мені захотілося чогось у будь-який час дня і ночі, а вона зробила. Це вже якесь рабство. Сама завела кішку — сама за неї і доглядай. Або хоча б використовуй підлеглих у відведений для цього час.