Розділ дев'ятий

Сидіти на лаві запасних, коли йде рубилово, дуже прикро. Але справедливо, чорт забирай. Я покосилася ще раз на стіну, за якою було все найцікавіше та найнебезпечніше. Запасники частково залишилися там, частково у відносній безпеці біля їдальні шарудять, спостерігають, уперед маршалів не лізуть у пекло. Не те, що я. І замок теж весь у вогнях, незважаючи на те, що довкола вже відчувалась неприємна вологість, яка часто виникає перед світанком. А на полі бою все ще вогня не жаліли!.. 

Це провал чи ні? І я ще бурчала щодо дисципліни? Щодо того, що ніхто не зайнятий своєю справою? Ну от тепер зайнятий, а я — а я, виходить, лізу не в своє діло і ніяких обов'язків у мене в такий складний і небезпечний момент немає… Ну й гаразд. Не останній напад на гарнізон, оптимістично подумала я. Мені все одно треба відновлювати навички та…

Я запнулась об приступочку і ледь не впала, бо задумалася і покосилася в бік стіни, за якою точився бій. Судячи з вою морлоків, наші перемагали. Маршал, мабуть, секретна зброя гарнізону... Ар-р! Ось якого ж біса, хто ж бере в команду перспективного спортсмена і садить його на лаву запасних? Це ж не офісний, сім футів якоря йому в корму, як говорив рятувальник у басейні, працівник! Хто купує футболіста за три річні бюджети невеликої європейської країни та не випускає його на поле, хто?

Але виходило якось інакше. Алогічно. Незрозуміло. Ось до гарнізону приїхав офіцер — хай не з найпрекраснішими оцінками. Нехай «тато подарував диплом», хоч це ще довести треба. І цього офіцера усувають від військової служби? Було б це в моєму колишньому світі, я навіть зрозуміла, бо ще існувало шовіністичне «бо вона жінка» — але — сім футів якоря тепер уже мені, тут чоловіків і жінок було якщо не порівну, то один до двох точно! В армії! Як в Ізраїлі, мабуть. Але чому до мене таке особливе ставлення?

Я побачила якийсь закуток типу невеликої ніші біля основного коридору замку і влаштувала туди свою п'яту точку. Треба було все добре обміркувати. Тим більше, що звідси мені не було видно, що діється зовні, а отже, і образливо не було, що всі воюють, а я сиджу.

Окей, припустимо, я не виглядаю як якийсь лощений королівський гвардієць. Але інші анітрохи не кращі! І справа не лише у моїй фігурі. А маршал взагалі довговолосий не за статутом. Значить, зовнішність — повз. Повз також стать та освіта, повз звання і навіть фізпідготовка мимо. Може, я колись перетнулася з маршалом? Чи чимось йому не догодив мій батько? Чи він батькові? І тепер помста його буде жахлива!.. От дідько, дитячий садок, штани на лямках, і куди я потрапила? Не в сенсі світу, а в сенсі...

Так, а це ще що?

Я сиділа ніби у відгалуженні коридорчика, який вів до якихось господарських та іншого призначення приміщень — у замку взагалі було багато кімнат, десь праворуч — велика галерея, з якої можна потрапити до кабінету маршала. Цікаво, жив він там чи в казармі? Я не бачила, що на вулиці, а в замку, окрім мене, не було нікого, і якось все здавалося таким мирним, світанкові промені вже проникали в коридор через вузькі віконця, повільно кружляли ледь помітні частинки пилу в повітрі… і тут щось світло-сіре, немов грудка того ж пилу, проскочило метрів за два від моєї ноги.

За логікою речей пам'ять мала мені послужливо підсунути потрібні відомості, як із морлоками, але ні. Може, я не встигла збагнути, що це було, але в чому я не сумнівалася — воно живе. І, цілком можливо, небезпечне, і ймовірно воно збирається тут причаїтися, відкласти яйця, а потім когось — ам! — зжерти.

Намагаючись не думати, що в найважливіший момент у мене нічого не вийде, що це саме «ам» дістанеться для початку мені і ніхто так і не зрозуміє, хто зжер доньку уславленого генерала, я тихенько, як тільки могла, кралася коридором, але, на жаль, кроки двоїлися дзвінкою луною, бо чоботи були підбиті металлом. І так само тихенько кралася думка у моїй свідомості, що, здається, я здогадалася, хто зжирає все м'ясо. Воно. Хоча б не з червоною кулькою і не в клоунській масці — це  єдине, що мене радувало. А від іншого не було легше.

Жива грудка пилу зникла. Ходило воно безшумно, і я тепер крутила головою туди-сюди. Куди воно поділося? Пройшло крізь стіну? А-а-а, мабуть, воно шастало на склад провіанту, бо там запашний осетр маршала, і тепер прийшло сюди жити. Моторошно якось.

— Лейтенанте?

Аттіка! Спочатку мене підкинуло від жаху, але від присутності живої душі поряд стало якось спокійніше.

— Тс-с, — я притиснула палець до губ. — Ти аеромант?

— Так точно!

— Не кричи. Тут якась… істота. Давай її спіймаємо.

Я відчувала азарт, була на підйомі. Зараз я зловлю цей невловимий пил, спочатку ми його піднімемо в повітря, потім поллємо водою, і в теорії цього має бути достатньо, щоб зламати в істоті потяг до опору. Якщо так справлялися з морлоками, то чому не вийде з тварюкою розміром трохи більше за кішку?.. І ось тут я ледве не приліпила з розмаху собі долоню до обличчя. Це не мої думки, це не міркування досвідченої і спокійної Анни, яка мала загартований спортивний характер, це граються гормони юної Аннет. Однак!.. 

Щоправда, якщо в неї безбашеність проявляється як «слабоумство і відвага», як потяг до пригод, це дуже добре. Це краще, ніж «я хочу бути з ним» і «де ти, моя любов до останнього подиху». З цієї зрозумілої причини я вирішила: а най буде так, пригоди — це не смертельно. Неможливо ж зовсім не змінитись, коли потрапив у чуже тіло.

Ми кралися коридором: попереду я, за мною Аттіка. Пихтіла вона так голосно, захоплено, що я прошипіла: