Розділ шостий

Можна було гаркнути, що їжа не за статутом чи ще якусь нісенітницю, але тоді я ризикувала нарватися на опір. Так-так, можна бажати людям блага, але змусити їх прийняти це благо, треба ще постаратися. Так що я просто взяла на замітку собі і пиріжок, і товстуна, а запитала у Аттіки інше:

— А в усьому гарнізоні такі душові?

— Ну що ви! У основного загону душ у казармі, — пискнула вона і зажурилася. А туалети, мабуть, теж на природі — пташки поють, ялинкою пахне. І взагалі — свіже повітря та прохолодна вода загартовують організм. Особливо взимку. Цікаво, які тут зими?.. Піч і опалення тут є, отже, не Шарм-Ель-Шейх.

— А що ще основний загін має у казармі? — це питання було риторичним, я не стала змушувати Аттіку на нього відповідати, просто сама розвернулася на підборах і затупала по розмоклій землі до другого бараку.

— Лейтенант?.. — намагалася зупинити мене Аттіка вже у дверях, але грудьми на захист чужого бараку не кинулася. Та й узагалі, лейтенант я чи хто?

М-да, відчуй, як то кажуть, різницю. Усередині навіть запах був інший — не вогкості, а свіжого хвойного дерева. Відразу видно, про кого батьківщина вирішила подбати, а на кого забила болт. Тут була рівна утеплена підлога, оштукатурені коричневі стіни, ті самі ширми між ліжками, щоб ніхто нікому не заважав, шафи всі як під копірку. Одразу біля входу мене зустріли чотири двері — два туалети та дві просторі душові. Ліжків було набагато менше, ніж у сусідній будівлі, рази так у два-три. Тобто максимум тут містилося чоловік п'ятнадцять, але зараз ліжка були зайняті навряд чи наполовину.

— Лейтенанте, це казарми основного загону гарнізону… — простогнала Аттика. І слідом за її словами за нішами подекуди заворушилися, з'явилися трохи здивовані обличчя. А хтось навіть і став привітати. Мої відзнаки не особливо вразили місцеву публіку, але статут вони виконували, по струнці витяглися. І що одразу впадало в очі — я таки знайшла тих ідеальних солдатів. Тут не було животів чи нерівної постави, що чоловіки, що жінки були як під копірку — серйозні, з чудовою виправкою, мускулисті та з презирливим поглядом. Віку різного, але явно старші за тих, кого відправили в запасники. Якби я була та сама Аннет, то, напевно, стиснулася в грудочку і спробувала б повзти тихо-мирно і не відсвічуючи. Але зараз я тільки розправила плечі і як ні в чому не бувало поцікавилася:

— Добрий день, солдати королівського гарнізону! Душові, я так розумію, вільні?

— Так… лейтенанте! — У вільному стилі мені віддали честь. Я швидко подивилася на погони того, хто говорив — начебто вензелів менше, ніж у мене, отже, поперек нічого сказати не зможе. Це добре, головне, щоб він сам до офіцера на ранок не дослужився.

— Дуже добре, солдате, — махнула я рукою і вилетіла з казарми, прямо до своїх погорільців. А як їх ще назвати? Погорільці вони й є. Ось така сегрегація: найвправнішим і життя краще, хоча, можливо, вони життям цим ризикують щодня. Сумнівно звичайно, здається, що той розик є тільки в їдальні, але хоч би яким вітром інших не закинуло в цей гарнізон, це не добре — ось так над людьми знущатися.

А може все простіше? Мізки мої запрацювали в дуже знайомому в моєму колишньому — господи, колишньому! — світі ключі. Бюджет на армію скрізь однаковий, тому на мене так маршал і гарчав? Може, мій батько якийсь податковий інспектор? Бухгалтер військовий? Депутат? Судячи з карети, або крісло в нього ого-го, або хабара теж бере. Але йди розбери — мабуть, тоді б він не афішував, що так гроші отримує?

— Слухай мою команду! — гаркнула я, коли повернулась до запасників. Народ звісно завмер наляканими бабаками, а хтось і скрикнув від несподіванки, пара хлопців прикрилися швиденько рушниками. Так, це все-таки не фітнес-зал, де всі мало не в стрінгах розгулювали. — Мило-рушники взяли, у шеренгу по три розбилися, хлопчики-дівчата окремо! Ідемо за мною!

І ми пішли прямо в той самий душові, де якщо і потрібно було щось підігрівати, то явно не нависнувши над конструкцією, яка сама загрожувала розвалитися. А якщо це станеться? Куди тягти поранених? Що робити, якщо когось на смерть приб'є? Я не хотіла сподіватися на успіх чи ще якісь містичні штуки. Якщо мене призначили лейтенантом і прикріпили до цієї казарми, то ні, ніяких нещасних випадків у мене не повинно бути, бо маршал уже й готовий зрадіти, очікуючи, коли на мене поскаржаться.

Звісно на нас витріщилися, звісно і самі запасники стали ще блідішими на тлі більш розвинених — прямо-таки з плакатів по рекрутингу — колег, але я стояла на своєму. П'ять хвилин на кожну групу, за собою прибрати, нічого не ламати, залишити в тому ж вигляді, в якому було до використання. Говорила я це рівним, досить гучним голосом, щоб чули обидві групи. І додала наприкінці «я стежу», щоб точно ніхто з основного загону не залякав цих хлюпиків із запасників. Нехай скаржаться маршалові!

— А ви інша, лейтенанте, — раптом промовила Аттіка. Ми з нею чергували біля входу до казарми, запускаючи по дві трійки тих, хто ще не помився.

— У якому сенсі інша? — уточнила я і вдала, що взагалі жодного разу не подумала про те, що я й справді інша. Хто знає, яка ця Аннет була до того, як я опинилася в її тілі?

— Ми знали, що маршал отримав повідомлення про ваше прибуття. Він був дуже незадоволений. Ну, зокрема вашим батьком…

— То, може, хтось скаже, що не так з моїм батьком? — стомлено перепитала я. Якось ще не закінчився день, а в мене вже голова йшла обертом.