Розділ п'ятий

У коридор ми вискочили стрибком, я з радістю опинилась подалі від маршала. Але якщо я потім трохи розгубилася, що робити далі, то дівчина бадьоро козирнула і відтарабанила:

— Лейтенанте! Ласкаво просимо до Нижньорейнського королівського прикордонного гарнізону! Хай буде овіяний славою королівський рід, а ми — королівські вартові — станемо йому опорою!

Красиво сказано, я навіть вразилася, але трішечки, бо звикла до подібних речей, хто б знав, скільки разів мені доводилося гімн вислуховувати на змаганнях. А коли ти ще й з медалями, то і сльози ллються, і загальна обстановка урочиста. Так що я навіть не показала, що здивувалася, тільки серйозно кивнула «нехай буде» і, судячи з усього, зробила все правильно.

Дівчина подумала і додала:

— Ми на вас чекали.

— Он як? — з підозрою перепитала я. Судячи з поведінки маршала, він тільки й чекав, щоб на мені відігратися, а не для чого іншого. Що я йому зробила, точніше Аннет?

— Ну, як пошта прийшла, — зніяковіла дівчина, — все так одразу і… — Вона зніяковіла ще дужче. — Ніхто ж не сподівався, що ви насправді сюди приїдете, навіть думали, що жарт такий… ой. Перепрошую, лейтенанте, — дівчина намагалася вказати дорогу, але мабуть, не по чину їй було йти попереду мене, тому вона м'ялася, пригальмовувала — і це все мені набридло. Та й мені потрібно було джерело знань і пліток, як без них. І перевірити цього маршала треба було. А хто підкаже, що і до чого тут? Звичайно, рядовий підійде для цього якнайкраще.

— Давай простіше, — зупинила я її. — Не така у нас і різниця, у віці точно. А те, що звання у мене таке високе, так сама розумієш…

— Королівський коледж, — зітхнула дівчина, і досить швидко на її обличчі вираз трохи дебільний, але гордий за батьківщину, змінився на цікавість, а в очах і зовсім з'явилася лукавинка. — Але так не прийнято, лейтенанте… принаймні не у присутності маршала.

— А маршал мені й не потрібен тут, — тихо промовила я, дівчина, звісно, ​​помітила і зрозуміло кивнула. Так, кому такий маршал потрібен взагалі. Ні, мабуть, антропологам потрібен… Або в кабінеті біології у скелета щороку чогось бракувало. Але не мені і не зараз. — Мої обов'язки мені пояснили, фронт робіт описали. Навіщо мені тепер маршал?

Хоче, щоб я тут все прибрала і налагодила? Буде зроблено! І нехай потім не обурюється, що він зовсім не те мав на увазі. Упорядкувати гарнізон? Нелегко, але здійсненно. Це він ще не в курсі, як часом доводилося вибивати обладнання для спортзалу чи керувати бригадою малярів-будівельників, які намагалися розфарбувати підлогу, як захотілося лівій п'яті. «Приміщення та фасади будівель мають бути пофарбовані фарбами встановлених відтінків» — господи, звідки я це знаю? Хоча — на зборах, що ми тільки не читали з нудьги, ну не телевізор ж дивитися. Статут гарнізонної та вартової служби, хай і не актуальний, я теж могла переглядати?..

Якщо це згадаю — маршалу кінець.

— То що, спочатку екскурсія, потім у казарму чи навпаки? — Допомогла я наважитися дівчині. Вона трохи була збентеженою, до того ж я — нове начальство, що я так і з чим мене їдять, невідомо. Але я транслювала на всіх частотах: ну ж бо, люба, давай налагодимо контакт.

— Казарма недалеко, лейтенанте, я допоможу вам облаштуватись, — нарешті погодилася вона і навіть пішла попереду мене, зрідка обертаючись і тицяючи в різні боки, вказуючи, що і де знаходиться. Я подумки поплескала себе по плечу, навіть настрій піднявся. Так, я за маршала заміж не виходила, маршал може йти на всі чотири сторони і без розлучення. А мені — з ним чи без нього — тут ще сім років тинятися!

Але оскільки тинятися я буду в цілком собі високому ранзі, то… Хм-м, як там школярам-студентам кажуть: спочатку ти працюєш на репутацію, потім вона на тебе, так? Хоч в цьому Аннет пощастило.

А краєвиди мені відкривалися цікаві. Замок був цілком собі звичайним замком — не таким, де всякі принци та бали. Коричнево-сірі стіни, вузькі вікна-бійниці, камінь під ногами та внутрішній двір — там було облаштовано щось подібне до військового плацу. Місцями, треба сказати, це все було надкусане, і я здогадувалася ким. Сам адміністративний блок був невеликим із високою вузькою вежею, мабуть, для спостереження тощо. А поряд розташовувалися ще два двоповерхові бараки. Саме в той бік ми й пішли. Казарми, мабуть, так?

За ідеєю трава у внутрішньому дворі мала бути витоптана ногами місцевих військових, та й удень мали проходити якісь активності, не лише розхлябаний біг, як я вже бачила. Але поки я спостерігала трійку розслаблених хлопців у тіньці та пару дівчат, які щось дивне зображували руками. Загалом розслабуха.

— Це завжди так? — я зиркнула на байдикуючих і навіть тицьнула пальцем. Якось не в'язався цей вид із гонором маршала. Але дівчина знизала плечима.

— То запасники, лейтенанте. Що нам ще робити?

На жаль, у мене не було тямущої відповіді на це питання, але чомусь мені здавалося, що в армії так чи інакше всі проходять підготовку і мало хто ось так у стелю плює. Там для того, щоби солдат не дрімав, є старослужбовці та товариш сержант. Ні, в армії є дисципліна, а тут маршал лохми відростив і спить, прилаштувавши задні кінцівки на стіл. Який піп, такий і прихід, як то кажуть, але, бачу я, що тут не служба — тут лафа. В одного з хлопців, наприклад, були цілком собі кругленькі щічки, не до плечей, але все ж таки — від'ївся.

Може, тому Аннет і відправили до цієї глушини? Тому що тут не треба служити чи щось серйозне робити? А стаж, чи що там в цьому світі, зарахується? Разом із платнею?