Розділ четвертий

Це щось повзуче було безбарвно-коричневе, завтовшки з пожежний шланг і таке ж нескінченне. Сонечко виблискувало на його лусці. Де в нього початок, де кінець, я гадки не мала, ясно було, що воно живе і, мабуть, має намір закусити чимось або кимось.

— Там! Он там, — сказала я, і вусатий дядько насупився, не розуміючи мене. — Вибачте. Там…

Напевно, замість кави зранку він пив гальмівну рідину. Якось надто повільно, ніби не йшлося про його життя, він повернувся і озирнувся. Причому він точно побачив голодний шланг, але ніяк не відреагував на нього, ніби там не шланг, а пташка пролетіла, і знову подивився на мене:

— Так, лейтенанте, слухаю! — ор рознісся по окрузі. Захотілося закрити вуха.

— Що ж ти так репетуєш, — пробурмотіла я собі під ніс, а вголос сказала: — Там щось повзе по стіні?

— Каменеїдний змій! — відрапортував чоловік, знову приклавшись рукою до шолома.

Он воно як. І що це значить? Що він, той змій, і вигриз половину стіни? Я знизала плечима, а дідусь тим часом заметушився і підстрибом попрямував до моєї карети.

— Пані, ми прибули, давайте ми все винесемо, а далі ви вже самі, далі нам не можна. Територія гарнізону! А ми люди прості…

— Ага, ясно, — я зітхнувши зиркнула у вікно, побачене там особливо не тішило.

— Ох, довго ж ми вас тепер не побачимо, що я скажу вашому батьку?.. А скажу, що довіз вас у цілості й безпеці, ось так, — він спритно розтягав коробки, баули та пакунки, я тільки встигала дивитись, що і куди. — Це сюди, пані, а це з собою візьмете у ручки, а це ми тоді по дорозі назад доїмо…

Від метушні старого у мене перед очима все розпливалося, і я висунулася у вікно тепер вже, щоб повітрям подихати. А то ще свідомість втрачу. Лускатий шланг підозріло йшов хвилями — мабуть, примостився і чогось там жер. Каміння? Вусатий дядько рився в кишенях, двоє хлопців у коричневому нудьгували, поки з карети не долинув заливистий свист старого. І тут я очманіла, побачивши, що вони витягли назовні коробку з документами і стрічками і баульчик з гігієнічними штучками і нижньою білизною. Загалом усі мої речі, якщо я правильно все зрозуміла. Тобто карета далі не їде. Потім дідусь вискочив, причому він встиг навести в кареті порядок — майстерність, яку тренують роками, а потім вийшла і я…

— Це все? — запитала я, вказавши на речі. У відповідь мені закивали. З одного боку, тут було багато речей, особливо якщо ти зібрався на тиждень до моря. А з іншого, і обмаль, коли затриматися на роки треба. Але... це було очевидно. Армія – це ж скрізь армія? Спідня білизна та папери, решту, швидше за все, видадуть. Очевидно, по кареті та охайному вигляду дідуся, що я не з бідних, маю слуг, тож в іншому випадку мені б ще одну карету речей прислали, а не відпустили, так би мовити, з двома валізами.

— І куди мені тепер?

Останнє я теж промовила майже нечутно. Але був чоловік з вусами — можливо, мій підлеглий — він повинен знати. Дідусь підійшов до мене, вклонився кілька разів, втер майже батьківську сльозу, а двоє хлопців теж вклонились, і мені, мабуть, треба було щось їм сказати, але я бачила їх уперше в житті. Тому просто кивнула, а старого ще й по плечу поплескала, бо розклеївся він. Хоча, може, він Аннет з дитинства знав. Але, на жаль, жодної пам'яті чи знання про це в мене не було.

— Найкращого вам, доброї дороги, батьку привіт, — ляпнула наостанок я, і фізіономії у всіх витяглися. Сказала щось не те, явно ж, але слово не горобець. Потім я підняла баульчик і коробку, обійшла карету і покашляла біля вусатого військового.

— Вам туди, лейтенанте! — прокинувся дядько, вручив мені розпорядження — дуже незручно було його брати, хоч в зуби, руки ж зайняті! — і вказав кудись, де, за моїми розрахунками, чи закінчувався, чи починався живий шланг. Але змія-шланг був надто захоплений процесом поїдання, стіна здавалася нескінченною, і мені так і кортіло запитати, як, власне, виглядає та військова частина... чи куди мене привезли. Але раптом виставлю себе не в тому світі: а якось недобре було втрачати обличчя, не встигнувши з'явитися на місці служби. Дивна річ, але я дуже швидко звикла до думки, що в мене ця служба є.

Шланг хрустів десь на стіні, падали дрібні камінці, під моїми ногами шаруділа трава. Справжня, зелена, а якщо її зірвати та розім'яти, то сліди були. Це я зупинилася навмисне, заразом і озирнулася — карета вже розверталася, вусатий охоронець дістав трубку і закурив. А мені здавалося, він на посту… Чи це, як кажуть, солдат спить, а служба нікуди не дівається?

Я переклала речі так, щоб було зручніше нести: коробку під пахву, баул через плече, розпорядження до кишенях. Потім глянула нагору — не хотілося б, щоб мені на голову щось прилетіло чи хтось. Ага, зате побічила голову того змія, цілком помітна, ну або це все ж була його дупа… точніше, хвіст, хто його знає. Але, швидше за все, він таки їсть цим кінцем… вузька, загострена голова, зубів не видно, але камінці летять, і, судячи з усього, шланг міняти каміння на м'ясо не збирається… Хто тут ще міг жити з цікавої фауни, я постаралася не думати і повільно пішла вздовж стіни.

Повільно — це тому що, якщо це не післяопераційні галюцінації, то на мене чекають дуже «веселі» сім років у цій глушині. Що це глушина, було ясно і з паперу, який я знайшла, і з припису — прикордонний гарнізон — і з того, що я спостерігала навколо. Розруха, запустіння, хтось верещить у найближчих кущах — добре б з переляку, а не з голоду, бо тут може бути як в Австралії: все, що рухається, хоче тебе вбити. Доріжка під ногами була колись викладена гладким каменем, тепер це були порівну камень і коричнева глина. Дві стіни тяглися і тяглися, наче паралельно, але стежка вела мене трохи в ліву сторону. Це що, рівні захисту — зовнішня стіна і внутрішня?