Розділ третій

Кругленьки боки мали свій плюс: мені було не так тряско, тобто, як кажуть, кістками не гриміла. Але тремтіла всередині вся нова я…

Нова я — цікаво і навіть якось азартно. Я відчувала тіло, на жаль, йому бракувало гарної спортивної форми. Вправи біля болота швидко дали зрозуміти, що буде непросто… Ось тільки кому? Хто я?

Я поправила подушку — нема чого сидіти, як мокра курка на сідалі, рішуче сіпнулася вперед, зазначаючи, що координація рухів теж могла бути кращою, але не все втрачено. Хоча тут давалося взнаки і те, що тягнув візок броненосець незвичними ривками.

Одну з коробок я вчепила і закономірно впустила її на себе. Ледве встигла закрити очі, коли на мене посипалася всяка погань: пара книг, стрічки, папери — і от останні й були мені вкрай потрібні. Але це трохи пізніше, а поки я вся мокра і треба вимитися та переодягнутися. Дідусь мав рацію, я можу й захворіти, а що це за світ… невідомо, що за світ. А раптом тут урінотерапія використовується, або взагалі незрозуміло, чим лікують. Може, травою та грибами, а може, і тим, що до смаку зовсім не мед. Тому я зібрала папери з печатками, залишила їх у коробці — решта зачекає — і зайнялася собою.

Мої боки були природніми амортизаторами, але їх не вистачало, так що мене шатало капітально: разом із каретою і ще від нервів. Бо не щодня спочатку як Ді Капріо в холодній воді полоскаєшся, а потім і зовсім тебе як ріпку з болота витягують, а ти раптом не ти й незрозуміло де. Ворогові не побажаєш таких пригод!

Сказавши собі, що паніка ніяк не допоможе, я почала роздягатися. Налякана історичними романами, не тими, де бали та хрускіт французьких булок, а тими, де все дуже близько до минулих часів — тобто пані без білизни та сукня десять кілограм важить, я була приємно здивована, що одяг здебільшого від звичного мені майже не відрізнявся. Куртка, сорочка, штани... Дідусь мені виклав такий самий комплект на зміну, але про спіднє забув, і я, розмірено хитаючись у кареті, залізла в коробки зверху. Не та. І сусідня теж не з одягом, якісь дрібнички на кшталт сувенірів, тепер би їх ще не впустити…

Внизу на сусідній лавці був ще кошик і невеликий пакунок, ось у ньому я і знайшла спіднє разом з деякими гігієнічними засобами. Спортивний закритий ліфчик, ого, нічого собі розмір і нього. Труси теж спортивними шортами, ну і взагалі-то одяг був схожий на військову форму, тож нічого дивного. Я дістала щось, що нагадує мочалку, заздалегідь здригнулася, розуміючи, що лізти доведеться у холодну воду, але обмитися було потрібно. Вода текла прямо на підлогу, збігала струмочками і пропадала в щілинах, я переступала з ноги на ногу і намагалася не лаятися вголос. Коли вирішила, що вже досить чиста, швидко переодяглася — на вологе тіло все налазило насилу, витертися було нічим. Але все ж таки приємніше, ніж стояти голяка і, чесно сказати, відчутно мерзнути, та й одяг здивував натуральними тканинами та якістю. Ручна робота? Я навіть присвиснула. Коштувало це чималих грошей.

Я вилила воду на підлогу, зібрала докупи і кинула під ноги брудний одяг, сіла на свій новий філей, спихнувши на сусідню лавку вже мокру подушку, і посунула до себе першу коробку. Що б це не було — той світ, що довкола мене — треба дізнатися, який він, з'ясувати, де я і як тепер бути. Навіть якщо розум чинить опір і намагається переконати, що він проти, що містики та інших дивних штук не існує, а от галюцинації — так, ще й як існують.

Перше, що я витягнула із коробки, був засохлий пиріжок чи щось на нього схоже. У животі відразу жалібно забурчало, але випічку довелося відкласти. До того ж, якщо це все мої фантазії, то з голоду я точно не помру.

Наступною була потрібніша штука — диплом. І вигадувати нічого не прийшлося, на ньому все було написано: диплом про вищу професійну освіту. І мене недоречно розібрав сміх. Якщо навіть на дипломі пишуть те саме, що й потрібно було написати, то в мене точно кома і я в лікарні, а отже, можна розслабитися та отримувати задоволення. Я думаю, значить, існую. І хоч би яким овочем я не лежала зараз у ліжку, шанси на одужання є. Я вирішила залишити варіант з лікарнею як запасний варіант до версії, що мене викинуло в якийсь інший світ. І, щиро кажучи, запасний варіант мені зараз видавався більш реалістичним.

Диплом про вищу професійну освіту отримала Аннет Гонзо. Я прочитала назву навчального закладу — Вищий королівський військовий коледж, спантеличено моргнула кілька разів, розібравши присвоєну кваліфікацію: офіцер-аквамант. Списавши побачене на особливо кріпку анестезію і не надавши цьому значення, я розгорнула листок з оцінками.

Вчитися офіцер Гонзо могла б краще. Тактика — «задовільно», географія — «задовільно», геометрія — «задовільно», математика — «задовільно»… оцінку вище за «задовільно» я знайшла лише одну, чомусь з історії зарубіжних держав. Можливо, офіцер Гонзо була різнобічною особистістю і старанним курсантом, але цікавили її лише іноземні любовні романи, у яких, завдяки старанності авторів, історичні факти подавалися достовірно. Ну на більше в мене уяви не вистачило. 

Список спецпредметів стояв окремо: трансфігурація — залік, тварезнавство — залік, конструкти і руни — залік, аеромантика — залік, геомантика і піромантика — теж залік, аквамантика — «задовільно»… Я знизала плечима: не дивно, що з такими видатними оцінками офіцер Гонзо їде кудись з охороною — швидше за все, не служити, а до мами і тата, можливо, заміж… Мене пересмикнуло. Дякую тобі, офіцере Гонзо, щиро дякую.

Я розчарувалась, сунула диплом назад у коробку і відкинулася на спинку сидіння. Карету в цей момент струснуло, і я підстрибнула на подушках. Підсвідомість грала в якісь погані ігри, могла б підкинути мені справжні пригоди, якщо вже я — за однією з версій — у комі лежу, але претензії було виставляти нікому. У моїй ситуації, коли половина кісток переламана і зросла частина з них абияк, краще лежати покірно, виконуючи вказівки лікарів.