Розділ перший

— Ненавиджу цього козла!

Ручки в боки, очі горять, щічки почервоніли — стільки експресії, наче життя стоїть на коні.

— І стрибати через нього не буду!

— Куди ти подінешся, Ізотова, — удавано зітхнула я. — Інакше незалік, ти ж знаєш.

— А фізкультура — це не предмет, — скривилася Ізотова. Я так само награно похитала головою:

— Не сперечаюсь. Навіщо майбутній зірці соцмереж фізкультура, коли є фотошоп та фільтри? І, до речі, фото у стилі «Інстаграм — реальність» приносять найбільший відгук…

З шеренги пролунали смішки, Ізотова почервоніла ще сильніше. Я покрутила в руках свисток — більше для страху, смішки затихли.

— Анно Ігорівно, а у волейбол гратимемо? — наважився хтось із дівчат. — Не хоче, нехай не стрибає, ну її!

Восьмий «Б», отримавши команду «почати скиглення», відразу вибухнув криками:

— І так змагання скасували!

— А взимку ще й лиж не було!

— А Пинчук тим часом відбіркові пройшла регіональні!

— А на вулиці така-а-а злива, то й що тепер, тільки по канату лазити? А естафета?

— Ти-хо! — гукнула я, розуміючи, що клас, звичайно, засмучений. Школа у нас не спортивна, але — дякуючи спонсорам — відстроїли такий майданчик і стільки закупили інвентарю, що навіть затяті прогульники встигли мені набриднути.

Якби не зливи вже п'ятий день.

І я подивилася на апокаліпсис, який діявся за вікном.

— Ви ж розумієте, що для лиж зима потрібна, — сказала я, коли обурення трохи притихли. — У гори я вас постійно возити не можу. А сніг у нас як подарунок.

Натомість річки регулярно виходять із берегів, подумала я і вдивилась у стіну зливи за вікном. Поки начебто ніяких поганих прогнозів, інакше школу точно закрили б. А так — нічого дивного, подумаєш, злива, ну, шторм, що вдієш, такий ось у нас нестабільний клімат. Машини не відносить торнадо в теплі краї — і то добре. Туристам трохи гірше — вони вже встигли запрудити вулиці, окупувати всі кафе, і від кількості екскурсійних автобусів не проштовхнутись, пробки по всьому проспекту, а що буде за місяць?..

Хоча чого гадати, через місяць я закінчу уроки, здам справи та ключі від спортзалу і як завжди влаштуюсь на літо до готелю. Знову намагатимуся прищепити блідим та кругленьким дамам любов до фізичних вправ, ганяти рятувальників, щоб дивилися на море, а не в свої телефони, судитиму нехитрі матчі між азартними різновіковими командами і думати про те, що моє життя все-таки вдалося.

Ну і що, що мені за кілька років сорок буде. У сучасному світі це друга молодість! Ну і що, що за плечима один невдалий шлюб. Не десять же! І робота вчителем фізкультури — хто сказав, що це не вершина успіху? Тільки той, хто ніколи не отримував коротке повідомлення на мобільний: мене взяли! І це лише початок. Побачити у звичайному школярі потенціал майбутнього чемпіона, розкрити талант, передати його в досвідчені руки професіоналів і потім із завмираючим серцем стежити, як він виступає на регіональних або державних змаганнях — той, хто вважає, що це дрібниця, ніколи не переживав це особисто.

У мене зовсім не «немає дітей» — я мати-героїня, і кожного першого вересня я уважно дивлюсь на схвильовані дитячі обличчя. Хто його знає, може, через десять років я побачу когось із цієї шеренги на першому місці Олімпійського п'єдесталу. Саме так воно і буває.

— Якщо Ізотова не хоче мати гарне спортивне тіло, — я тричі ляснула в долоні і скомандувала, — ділимося на команди! Петро та Наташа, ви в різні! У різні команди, я сказала! Жодних переваг!

— Ну А-анна Ігорівна-а-а…

До кінця уроку залишалося ще двадцять хвилин — не те щоб достатньо для повноцінної гри, але вистачить, щоб на останньому уроці діти від душі розім'ялися. Я прикинула, що в таку зливу всі охоче дограють, бо бігти додому під струменями води – таке собі задоволення. Навіть дозволю їм трохи затриматися, у мене також останній урок.

І все одно, хоча це був звичайнісінький клас, звичайнісінькі школярі, хорошисти, не більше, я відзначала перспективи кожного з них. Точність кидка, точність передачі, вміле прогнозування кидка противника — так, навіть для команди міського рівня цього мало, та все ж, все ж таки… У мене давно виробилася звичка приставляти навички одного до навичок іншого — ну а якщо розвинути? Ні, марно, до восьмого класу вони точно знають, що хочуть. Звичайно більше половини з них потім триста разів проклянуть обрану спеціальність, але на носі ДПА та пріоритети розставлені хоча б на найближчі п'ять років.

— Анно Ігорівно, а тут вода.

— Що? — обернулася я, бо за тремтячим голосом Ізотової, що сиділа на лаві біля інших двох звільнених від уроків, я здогадалася, що щось не так. Щось, що вимагає негайної реакції.

— Тут вода. Багато вже.

Ізотова підібрала ноги і дивилася на калюжу під лавкою, туди ж пару секунд дивилася і я — ця калюжа збільшувалася на очах.

— Клас! — Два свистки. — Гра закінчена, всі забирають свої речі та виходять із зали. Переодягнетеся в класі. У нас прорвало трубу.

Яка, до біса, труба, коли опалення давно вимкнене, але паніки допустити не можна. Напевно, десь щось переповнилося — але то не страшно, хоч вікна зали якраз на рівні землі й школа трохи стоїть у низині. І річка набагато нижча, тому ні, не страшно.