Епілог

Не знаю, що на мене найшло. Але тепер я стою в стальних обіймах. Відчуваю гаряче дихання в себе на потилиці й не можу відірвати погляду від прекрасного краєвиду, куди мене привів цей до біса вродливий чоловік.

Старався, мабуть.

Ми стояли на поляні, яка була вся в красивих вогнях. А скоріше — свічках. Вони були викладені у формі серця, а посередині у вазі стояли квіти. Збоку, біля обриву, яке відкривало вид на місто, стояв накритий стіл, а біля нього офіціант. Над головою бабахав салют. Розливалася по вухам мелодійна музика скрипача. Усе вказувало на романтику. Не хотілося псувати миті, тому я продовжила милуватись. Дозволила собі розслабитись. Впасти в цей антураж. Як же я давно мріяла про такого хлопця.

Я сказала хлопця? Здуріти можна. Як по дурному романтика діє на мене. Я ж тільки об’явила про перемир’я, а тут такі заявочки.

— Тобі подобається? — прошепотів на вухо. Серце відразу зробило кульбіт.

— В перше, я скажу тобі те, чого ти ще не чув, — усміхнулася, а чоловік напружився. — Мені до біса подобається, — ледь не викрикнула з радістю п’ятирічної дитини.

Здається, я почула полегшений видих. Він, що переживає? Ніколи б не повірила.

— Тоді ти не відмовиш мені в тому, щоби стати моєю дівчиною? Офіційно. Без спорів і дурних підкатів. Ти давно мені подобаєшся. Буквально з першого погляду закохався. І досі не зміг викинути тебе з голови, — усміхнувся. Зам’явся. Засоромився.

Я ж застигла. Не рухалась. Злякалась. Знову Діма занервував. Навіть повернув мене обличчям до себе. У його очах читався: страх, біль, розгубленість. Я нахмурилась. Не знаю, що й відповісти на такі одкровення. Але говорити щось потрібно.

— Погоджусь, якщо ти пообіцяєш більше ніколи не водити до себе тих пустоголових курок, — підняла застережливо одну брову вгору.

— Та заради тебе все, що завгодно, — зрадів він.

— Тепер ти на випробувальному терміні, юначе. Один неправильний хід, і можеш сміло переїжджати, — пригрозила йому та ткнула пальцем у груди.

— Та мені й цього достатньо, щоби бути найщасливішим на світі, — засміявся. Узяв мене на руки та закружляв так, що в мене голова пішла обертом. Що ще потрібно для чоловіка? Трішечки уваги, любові і крихти погрози.

Мене поставили на ноги не відразу. Спочатку впились у мої губи. Так, що я завмерла. Подих збився. Ох… Який, то був поцілунок. Дурман один. Кров скипіла. З горла зірвався стогін. Оце так подарунок долі.

— Запам’ятай, що я завжди буду поруч. І все ще поруч, — прошепотім та поніс мене до столика.

Десь, я вже ці слова чула. Підозріло покосилася на свого Мачо й замислилась. Та до чортиків усе. Яка вже різниця. Тепер я віднайшла свого Валентинчика. Тобто своє єдине й неповторне кохання. Свого напищеного індика. Ох, мені вже цей Мачо. Які він мені ще кульбіти принесе за життя? Тут просто слів немає. Їх і не буде. Одні емоції.

Добре, що я така ризикована. Тепер маю довічне щастя. А ще краще — безкінечне.