Розділ 5

І хоч знайомство зі Стасом було недовгим й більше Еля з ним не бачилася, все одно спогади про нього переслідували її ще досить довго. Що значить: «Якщо хочеш повернути її, то це єдиний вихід»? Як взагалі можна повернути того, хто вже два роки не в нашому світі?

Еля знову йшла на роботу і не розуміла абсолютно нічого. Просто знала, що вже другий місяць працює адміністратором і жила, як то кажуть, від зарплати до зарплати. Звісно, зайві кошти у неї були, але вона їх нікуди не витрачала. Прийти додому після роботи, зварити собі поїсти, прийняти душ і лягти спати – отаке от було її життя. І навіщо більше, коли Елі й так було нормально. Кому потрібні ті мрії, правда?

До речі, про них. Еля, якраз спускаючисьь у метро, раптом побачила знайому постать. Стас…хто ж як не він? Та ж куртка, темна шевелюра густого волосся. Звісно, він до неї спиною і з якогось дивна прикріплює плакат до стенду, але чуття не підводило дівчину.

Еля так зраділа, що знову зможе з ним поговорити і розпитати, що ж той мав на увазі, що прямо аж біжить туди. Швидко спускається сходами і… та що ж це таке, мало не падає з них. Цього разу її вже ніхто не ловить – рятують перила, а сама дівчина відчуває страшенну порожнечу, адже Стаса немає. Залишився лише плакат, який Елі ніяк не вдавалося розгледіти.

Дещо пригнічено дівчина попленталася до стенду. Цікавість пересилювала навіть розчарування, тож Еля уже майже бігла, коли нарешті побачила плакат. Яскравий такий, з блискітками та величезними шрифтами у стилі… талант-шоу. Того самого, на яке вона ніяк не могла потрапити і цього разу набір лише розпочався, тож у неї були всі шанси.

Еля хотіла було піти собі спокійно у вагончик метро, приїхати на роботу, виконати свої обов’язки і продовжити жити в такому ж дусі, але в її голові немов пролунали слова Стаса: «Живи майбутнім». Ну й поки дівчина не передумала, вона швиденько заповнила анкету та надіслала її організаторам. Нехай буде те, що буде. Головне, що на душі стало набагато легше.

Минуло кілька днів і хоч до кінця подачі анкет залишалося ще чимало часу, телефон задзвонив. Еля якраз сиділа в своєму невеличкому офісі, більше схожому на якусь комірчину і щось натхненно друкувала. Вона вже виконала всю роботу на сьогодні, але все одно надто засиділася – за вікном була вже сьома вечора.

Знехотя дівчина взяла телефон і відповіла на дзвінок з невідомого номера.

– Елю, привіт, це я,– почувся звідти бадьорий голос Стаса.– Ми так давно не бачилися. Давай зустрінемося.

Дівчина миттю кинула всю роботу й почала одразу навперебій пропонувати варіанти. Їй хотілося зробити стільки всього. Весь цей час Еля була поглинута банально нічим і ще Києва нормально не встигла побачити.

– Стоп, стоп, стоп. Давай місце оберу я,– якось Стасу таки вдалося перебити її.– Але це буде сюрприз.

– Домовились,– кинула дівчина, на диво вже готова їхати.

– Відкривай очі,– той самий бадьорий голос лунав вже за спиною Елі. Вони прийшли до головного сюрпризу – місця, яке їй так хотів показати Стас.

Дівчина роззирнулася навколо і ахнула. Це була та сцена, що втілювала її мрії та найгірші кошмари. Висока стеля з тими самими балками, що не змогли підстрахувати Тоню і підлога, на якій обірвалося її життя. Хоча, фактично, це була і не їх вина. Трюк був занадто складним.

Еля рухнула на підлогу, а по її обличчю потекли два безперервних струмочки сліз. Чому ж біль тут ставав у стільки разів сильнішим? Навіщо Стас їй нагадав про це? А день сьогодні мав бути таким чудовим.

– Ти маєш прийняти біль,– тихо промовив він, але Еля почула, завдяки чудовій акустиці залу.

– Чому?

– Бо лише так повернеш її.

– Але ж це неможливо,– утерла рукавом білого светра своє заплакане обличчя.

– Хто тобі таке сказав?– загадково посміхнувся Стас.